29 жовтня 1936 року в передмісті Мадриду групою республіканської міліції був розстріляний один з улюблених учнів Хосе Ортеґи-і-Ґассета, палкий письменник, радикальний політик та прихильник ідей Ніцше та Гайдеґґера – Раміро Ледесма Рамос. Його коротка, втім насичена біографія, може слугувати яскравим прикладом «межової» фігури початку минулого століття. Значна частина молодих європейських інтелектуалів того часу стала свідками краху «Старого світу». Захоплюючись модерними ідеологіями, та навіть вдававшись до їх синтезу, ці люди прагнули до радикально нових шляхів розв’язання рокових проблем своєї сучасності.
Так нове покоління іспанської молоді, що відкинуло застарілі доктрини консерваторів та вбачало у марксизмі загрозу для існування власної Батьківщини, шукало інший вихід розбудови власної держави та Європи загалом. Завдяки цьому виникла одна з найвідоміших політичних ідеологій третього шляху – націонал-синдикалізм. Автором та ідейним натхненником якої був саме Раміро Ледесма Рамос.
Поєднуючи прагнення до національної величі держави з соціальною доктринальною спрямованістю, національний синдикалізм відчував на собі вплив таких, здавалося б, далеких один від одного людей як Жорж Сорель та Освальд Шпенґлер.
Розстріляний у 31 рік Раміро Ледесма у багатьох своїх роботах передбачив ті історичні та соціально-політичні положення, які згодом, вже після Другої світової війни, будуть використані представниками нової правиці. Глибокий зв’язок марксизму та ліберальної доктрини епохи Просвітництва, штучна омана демократії та атомізація європейських народів. Попри їх актуальність, ми, на жаль, досі не маємо жодної роботи Раміро Ледесми Рамоса українською.
Отже, переклад цих коротких нотаток про сенс існування держави у розумінні націонал-синдикалістів є малим вкладом у ознайомлення україномовного читача з палкою та непересічною фігурою автора цієї доктрини та представником європейського інтелектуального руху першої половини минулого століття.
Раміро Ледесма Рамос
Ідеї про державу[1]
Ці нотатки про державу спричинені самим історичним фактом. Ось вона, перед нами, – переможена та безглузда ліберально-буржуазна концепція держави, що діє у Європі як форпост революційності та є головною метою народів вже понад століття.
Сучасна впевненість у тому, що основи які лежать у фундаменті політичних інститутів великих націй безглузді та абсурдні, ставлять нас у небезпечну та підривну ситуацію. Зруйновані, як здавалося, товсті колони, що з часів Французької революції підтримували міф про революційну ефективність та прогрес. Дотепер ми всі жили сприймаючи у якості норм необхідних для існування держави ідеї сучасної конституційної політики та парламентаризму, точні траєкторії яких виходили з моменту зародження ліберальної держави. Держава перетворилася на інструмент, просту форму для комфортного існування народів. З’явився новий тип людини – буржуа, який порушив традиційні імперативи, згідно з якими сама історія та глибокий дух народу визначали його майбутнє. Саме буржуа відповідав за розбудову нової концепції держави. Він залишився мертвим рудиментом у нашу епоху, відсталим та боязким перед обличчям сили, дисципліни національного духу та новими європейськими ієрархіями. Ліберальна держава була заснована на глибокій недовірі та пропагує жахливий приклад. ЇЇ прихильники – буржуа, шукаючи інститути для реалізації власних потреб, ігнорували чи вважали не за першочергові ті інтереси, які ми можемо назвати національними. Так держава стала, повторюю, простим інструментом, що не має фундаментальних зав’язків ні з чим, що виходило б за рамки індивідуалістичного прагнення обраних громадян. Всі свободи перед такою державою стали законними, принаймні теоретично, оскільки сама держава була підпорядкована глибоким змінам, що могли бути прийняті у будь-який парламентський день без підпорядкованості та поваги до традиційних зобов’язань, що були закарбовані кров’ю, героїзмом та генієм народу у попередні століття.
Ліберальна держава народилася тоді, коли в Європі запанувала «раціоналістична» культура. Конституція – це передусім продукт раціоналізації, що підтримується своєрідним оптимізмом, який характеризує кожного раціоналіста: впевненість у ефективності та домінуванні над будь-якою можливою реальністю продуктів власного розуму. Справа у тому, що життя нації, її генії, справжні рухи народів ігнорувалися. Законодавчо спекулювалися поняття людини та особистості як абстрактні. Поняття «національне» використовувалося в ті періоди, але тепер ми бачимо, в якому хибному сенсі, саме більш як ознака соціальної групи, лише кількісних показників. Як те, що потім будуть характеризувати боротьбою груп та більшості. І якщо держава була лише знаряддям, то можна було б уявити можливість створення чогось на зразок фабрики таких знарядь, конституційних виробів на експорт для інших народів, чия «революційна відсталість або посередність» не дозволяла будувати та реалізовувати їх самостійно. Всім відомо, що англійський мораліст Бентам[2] охоче займався виготовленням конституцій на замовлення, які згодом призначалися для народів найрізноманітніших країн.
Першим наслідком усього цього, негайним та впевненим наслідком ліберально-парламентаристської держави було покладання зобов’язання на політичні групи та партії «щогодини» визначати майбутній шлях. Так держава та національне життя перетворилося на об’єкти скороминущого видобутку, без істотної вірності чому-небудь. Це породило всі політичні негаразди, всі ганебні суперечки, паплюжні посягання на душу генія нації, характерні для будь-якого періоду, де існувала ліберальна держава. В останній третині XIX століття щось стало порушувати цю легку та просту політичну доктрину, що формувала ліберальну державу. Це був марксизм, з його новими революційними гаслами та зовсім іншим типом людини, що відрізнявся від тих, хто керував та здійснював Французьку революцію. Марксизм поставив перед пролетаріями зовсім іншу революційну мету. Він відштовхнув робітників від ідеї ліберальних буржуа, і, перш за все, цікаво підкреслити (у цих коротких нотатках, які ми зараз робимо), зробив їх солідарними та активними у політичній боротьбі, яка була проголошена на основі ліберальних гасел. Марксизм проголосив класову боротьбу та введення насильства в мирні конституційні засоби, які ліберальна держава вважала найбільшим своїм досягненням. Терпимість, солідарність, поважна схильність до думки більшості, обрання політичної боротьби як єдиного шляху висловити іншу думку та ін. Вся ця посередня рівновага тремтіла від однієї згадки про марксизм. Робітничі марксистські партії йшли на ліберальні вибори, але вони не приховували революційності своїх керівників, не відмовлялися від радикальних дій, нав’язування масовості свого руху. Тим самим вони знущалися над ортодоксальністю ліберальної доктрини, яку вони, тим не менш, вітали тоді, коли їм було зручно. У період існування ліберальної держави марксизм поставав борцем з ліберальною більшістю. І ось несподівано виявилося, що він нав’язав свою волю. Він використовував всі законні засоби, які ліберально-парламентська більшість забезпечувала своєю антинаціональною пропагандою. Крім того, марксисти розраховували на рішучу ефективність, що притаманна революційним партіям та їх гаслам, які пропагували підривну діяльність для того, щоб створити «новий світ, у якому немає несправедливості та болю». Ось переможна формула марксизму – в його змаганнях з іншими партіями, які пропагують, не надто щиро, свої переконання, з тими, хто існує завдяки фарсу та адвокатським хитрощам, або з тими, хто використовує швидкоплинне насильство, що не підкріплене жодними ідеалами та користю для батьківщини. Від цього, та проти цього, марксизм здавався невразливим. Так склалося, що на самому вістрі війни він переміг у Росії та почав розповсюджувати підривні імпульси серед інших народів. Кульмінація цього призвела до появи на сцені історії нової тактики, нової боротьби. Воскресіння національного духу, нової держави, тих сил історії, що мають права на вище визнання. Ми кажемо про італійський фашизм, що сьогодні, у 1933 році, вже майже досяг тріумфу у своєму прагненні створити нові політичні інститути. На чолі яких постане фашистська держава.
Таким чином, держава для нас – вже не те, чим вона була для ліберально-буржуазного суспільства наших бабусь та дідусів, та навіть наших батьків. Сучасна людина, а тим більше молода людина, знаходить у державі інший сенс, пов’язує його з новими цінностями та завданнями. Це означає повну реінтеграцію ієрархії на користь національних сил, національного духу, що лежить у основі великих народів. Сьогодні ми перебуваємо на початку розбудови національної держави. Її першим завданням є бити марксистського ворога з тріумфальною рішучістю та інтелектуальним хистом. Тобто воскресаючи культ вітчизни і вирішуючи для себе дійсні соціальні негаразди нашої епохи.
Аби зруйнувати цей порочний клубок партій, який створився завдяки сторіччю ідеологічної лібералізації та партійних чвар навколо плідної концепції держави, нова європейська політика використала переможне гасло – «однопартійність». Саме тотальна партія сприяє енергійному воскресінню національного життя, до цього невідомого або спаплюженого партіями. Відкидаючи саму коляборацію партій, знищуючи саму її основу, яка слугувала правовим ґрунтом багатопартійності, тобто тим, що дозволяло переглядати можливість самого національного існування, тотальна партія проголошує власну диктатуру. І ось це протиріччя однопартійності, необхідне для становлення національної держави, проявляється в її знищенні багатопартійності, в її вимушеній роботі як стратегічного виконавця революції проти старого ладу.
Світовими прикладами такого шляху є Італійська фашистська партія і німецький націонал-соціалізм, що надихають національні рухи попри марксистські заперечення націй, та російська більшовицька партія, як приклад сліпого та катастрофічного наступу притаманного духу цього століття.
Отже, держава для нас – це вища категорія. Зрештою, або це сама суть Батьківщини, найвищій прояв її сил, що гарантують її перебування в історії, або це чисте ніщо. У першому випадку держава має бути суворою ієрархією, недоступною до будь-яких розбратів, втіленням нації у всій повноті її історичного сенсу. Прагнення представити державу та націю як щось інше, та навіть як щось вороже одне до одного, стають дедалі абсурдними. Ця концепція, яку ми вважаємо за хибну, є прямою послідовницею концепцій ліберальної держави. Бо, якщо нація – це «сукупність інтересів та прагнень, які живлять та формують суспільство», як про це заявляє лібералізм, то звичайно, що між нею та державою існує протистояння. Але нація протилежна цьому. Це зв’язка найвищих ідей, трансцендентальних до окремої людини та її долі, що являє собою історичний дух. Це Батьківщина. А ідея Батьківщини, її людське почуття – є ядром великих народів, тим, що само по своїй сутності відкидає ідею внутрішнього та незгодного ворога. Таким чином національна держава живиться незаперечними істинами. ЇЇ символи – єдність, дисципліна, жертва та беззаперечна віра у свої творіння. Ось войовнича держава, що формує наше століття: його логіку та його обґрунтування; його битви та його буяння. Стрімка та сильна держава, що наблизиться до абсолюту ієрархії.
Тепер слід зруйнувати ще одну тезу, яка також затуманює очі деяким традиційним прихильникам лібералізму. Вони помилково вважають, що ліберально-буржуазна держава є сильною завдяки тому, що їй вдалося підпорядкувати своєму ярму економічні корпорації та об’єднання. Але справа не в цьому. Її непередбачувана сила полягає в міліції, без будь-яких реальних глибоких підстав. Цей багаж примусу, як зазначає Сорель,[3] має своєрідне походження. Кожний революційний тріумф демократії приносив з собою не те, що від нього очікували. Замість єднання відбувається лише тимчасове зосередження спільних сил у слабких руках урядів.
Ці нотатки про державу мають актуальний сенс, адже його породжують європейські політичні події цих років, майже цих годин. Але я не хочу припинити вказувати на яскраві приклади минулого, які і сьогодні домінують у новітніх політичних доктринах. Іспанська держава XVI століття. Функціональна архітектура католицької імперії Філіпа ІІ. Цей приклад характеризувався не зовнішнім та зверхнім, а глибокою творчою силою та ефективністю, що навіть і сьогодні підкреслюється у авторитарній логіці фашистської держави Італія, її римському стилі та жесті, її силою та прагненням до дисципліни та духу єдності, культури та нації, що характеризували іспанську державу XVI століття.
Таким чином, мова іде не про створення штучних підробок націй, за балканським прикладом, або про норми, які у Версалі дозволили знищити центральноєвропейські держави і які тут керують тими, хто прагне зруйнувати іспанську єдність. Те, що являє собою драматичний імператив, який веде нас до нової держави, перед обличчям рішучих і жорстоких атак марксизму є кличем за спасіння нації, прагненням її воскресіння, який проявляється в народах, що наділені відповідальністю і сильним традиціями великих творців історії.
Ще один фундаментальний елемент держави – це соціальні проблеми, обговорення яких сьогодні справедливо домінує у масах. Новий економічний лад невблаганно наділяє державу повною владою у вирішенні соціальної боротьби. І тільки в ім’я національної мети, звертаючись до глибоких коренів, які дають життя батьківщині та нації, держава знаходить виправдання своїм діям. Новий корпоративний устрій, як правило, слугує не окремим партикулярним та класовим інтересам, а меті, що виходить за рамки всього цього, завданням імперського наступу, повноцінному життю нації.
Марксизм сьогодні пропагує класову війну з такими ж підривними та небезпечними наслідками так само, як свого часу лібералізм зіштовхував індивідів у хаотичному світі економічної боротьби.
Отже, головною метою національної держави з її атрибутами, що не можуть бути відкинуті як несправедливі, є ієрархія завдань, що дисциплінує фактори виробництва і споживання, а не виробництва як такого. Тому що економіка – це не те, що має сенс тільки тоді, коли приносить користь окремим особам або класам. Ось завдання перед нацією, які впливають на її існування у глибокому сенсі. Нова держава виступає проти ліберально-буржуазної та марксистської концепції (ця остання, проклята, хоча і усічена, стадія в процесі денаціоналізації держави)
Так сталося, що рухи, які протистоять марксизму, з його відкиданням автентичності народів, ефективності національних економік та рішучій народній волі до опору, є тими, хто сьогодні створює нові революційні міфи. Революції відбуваються сьогодні щоб зруйнувати ліберально-буржуазний порядок та протистояти марксистському наступу. Таким чином національні рухи сьогодні є тими, хто бере до своїх рук революційну ініціативу, тими, хто практикує прямі дії проти червоних організації на етапі, що передує завоюванню Держави. Ті, хто тримає руки на збройному пульсі після свого тріумфу здобудуть право на національну гідність та культуру.
Переклад з іспанської Руслана Дзюби
[1] Вперше опубліковано у 24 номері газети «Іспанська дія». 1 березня 1933 року.
«Acción Española». Madrid, 1 de marzo de 1933, tomo IV, número 24 páginas 581-587.
[2] Джеремі Бентам (1748 – 1832) – англійській філософ утилітарист
[3] Жорж Сорель (1847-1922) – французький філософ та теоретик революційного синдикалізму.
