Античному філософу та теологу, християнському ґностику Василіду приписують авторство вчення про абсолютно апофатичного «несущого Бога», яке з’являється задовго до появи неоплатонічного концепту апофатичного надбуттєвого Єдиного-Блага-Бога.
Історичний ґностик Василід, який імовірно мав сирійське походження, жив у Александрії у першій половині ІІ ст. Ґностична легенда стверджує, що ще в Сирії він через такого собі Ґлавкія познайомився з езотеричним вченням, яке буцімто мало своє походження від апостола Петра. Будучи доволі оригінальним мислителем, наскільки ми можемо судити з тих фрагментів, що дійшли до нас, Василід займався викладанням своєї філософії у Александрії з 117 до 130 років та мав певне коло послідовників, серед яких був і його син Ісидор. Василід був автором багатьох творів, серед яких 24 книги екзегези Святого Письма, ймовірно, одне із «ґностичних Євангелій» та навіть етичні твори, наприклад, Оди. У вченні Василіда можна виділити платонічні, неопіфаґорійські та стоїчні елементи. Помер цей видатний мислитель у 140 році.
Більшість фрагментів із творів Василіда, які ми сьогодні маємо в нашому розпорядженні, були збережені Климентом Александрійський, якого можна назвати критиком Василіда, але не ворогом. Авторитетності фрагментам, які надаються Климентом Александрійським додає те, що вони узгоджуються з тим, що ми можемо знайти у єресеологів. За ще один фрагмент ми маємо завдячувати Оріґену. До нас дійшли два перекази вчення Василіда про першопринципи, авторства Іринея (якого в свою чергу цитували Епіфаній, Філастер та Псевдо-Тертуліан) та Іполіта, які мають значні відмінності й показують вчення Василіда в зовсім різному світлі. Інтерес для нас становить лише версія єресіолога ІІІ ст. Іполіта, тобто та в якій центральне місце займає апофатичний «несущий Бог». Відмінність цих двох версій можна пояснити тим, що вони є версіями філософії Василіда в різні періоди його творчості. Дослідники припускають, що версія Іринея описує «сирійський» період, а версія Іполіта вже «александрійський». Климент Александрійський міг узагалі орієнтуватися на учнів Василіда, а не на нього самого. В будь-якому разі, мабуть, не має значення хто був автором цієї концепції – Василід, чи певний Псевдо-Василід, тому що це ніякою мірою не применшує величі цих міркувань для світової релігійно-філософської думки. Російський дослідник ґностицизму Євгеній Васильович Афонасін слушно наводить думку одного з чільних дослідників Василіда – Жіля Куіспела про те, що навіть якщо дана концепція не належить александрійському ґностику, то вона в будь-якому разі варта найпильнішої уваги дослідників історії філософії.
Праця вищезгаданого російського дослідника ґностицизму Античний гностицизм. Фрагменти та свідоцтва має найповніший опис вчення про «несущого» Бога Василіда серед російськомовних досліджень на цю тему. Автор подає в повному вигляді всі фрагменти, які приписуються історичному ґностику Василіду.
Опис вчення Василіда, який нам залишив Іполіт є доволі складним для розуміння та заплутаним, часом незрозуміло де йдеться про ідеї самого Василіда, а де вже починаються коментарі автора. Відповідно до свідчень Іполіта (Hippolytus, Ref. VII 20, 1-27, 13), Василід вчив, що: «Був час, коли не було нічого. Не було навіть самого Ніщо – без будь-яких софістичних хитрощів – нічого взагалі. Кажучи “було”, за його словами, він не має на увазі яке-небудь буття, але просто хоче сказати, що не було нічого» (20, 2). Таким чином вперше у світовій релігійно-філософській думці ми отримуємо концепцію «несущого Бога» та creatio ex nihilo.
Ряд дослідників стверджує, що концепція «творення з нічого» взагалі не мала місця у релігійно-філософській думці до Василіда, або принаймні до Філона Александрійського. З опису Іполіта можна зробити висновок про те, що єресеологу ще незрозуміла ця ідея.
Апофатичні моменти починаються буквально одразу в описі Іполіта: «Це не просто невимовне, котре ми і називаємо невимовним, але дещо навіть і не невимовне. Те, що неможливо навіть вимовити, ми називаємо “не невимовне”, тим, що за межами будь-якого вираження» (20, 3). Вважається, що історії філософії не знає, щоб у когось з мислителів до Філона Александрійського йшлося про «невиразність» Бога, хоча можна згадати різні герметичні (Поймандр) та піфаґорійські твори у яких ми стикаємося з цією самою «невиразністю». Означення Бога як «невиразного» можна назвати загальним місцем для сучасників історичного Василіда.
Євгеній Васильович Афонасін припускає, що ідея про те, що Бог є вищим за будь-які іменування була взята Василідом із Послання до Ефесян (1:21), де йдеться про це.
«Несущий» Бог, який «без розуму, без сприйняття, без волі, без рішення, без прагнення, без бажання “забажав” створити світ» (21, 1-2). Як бачимо апофатичні, негативні атрибути тут представлені найбільш послідовно. Російський релігійний філософ Володимир Соловйов, який значну увагу приділяв ґностицизму, вказує у статті про Василіда до Енциклопедії Брокгауза-Ефрона на апофатичність цього ґностика: «Абсолютне начало визначається у В.[асиліда] лише негативно». Говорячи про створення світу, Іполіт одразу ж уточнює, що йдеться не просто наш світ, а про «світове сім’я»: «Так несущий Бог створив несущий світ із несущого, помістивши та посіявши одне-єдине сім’я, котре включає в себе сім’яну суміш світу» (21, 4). Апофатика в цьому контексті призводить до того, що першопринцип є «несущим».
За Іполітом «несущий» Бог Василіда є вищим за буття та мислення. Виникнення світу відбувається з нічого, йдеться про творіння з нічого (creatio ex nihilo). До того ж сам світ спочатку також є нічим, «світовим сім’ям», потенцією будь-чого.
В основі вчення Василіда лежить вічне запитання філософії, проблема першопочатку, «архе», яким у нього виступає апофатичний «несущий» Бог. Ґностичний філософ постулює трансцендентність цього «несущого» першопочатку, яка особливо цікава в контексті його «невимовності», ідея якої мала глибоке коріння в іудейській релігійній думці ще з часу грецького перекладу Старого Завіту, тобто з появи Септуаґінти. Про «невимовність» говорять багато ґностиків та герметиків, а також представник середнього платонізму Філон Александрійський. Ще одним елементом вчення Василіда, що вписує його в тогочасний дискурс є, на думку деяких дослідників, поєднання трансцендентності та іманентності, яке полягає у тому, що трансцендентне «Ніщо» є генетично поєднаним зі «світовим сім’ям». Так само це поєднання ми знаходимо у Філона Александрійського та пізніше у Плотіна. Таким чином вчення Василіда поєднується із загальним контекстом релігійно-філософської думки свого часу, але вносить ряд нових, справді революційних концепцій. За Іполітом Василід формулює доволі своєрідну філософію «Ніщо», вперше в історії світової філософії йдеться про «ніщо» в якості позитивного та центрального стрижня метафізичної системи. Називаючи першопринцип «несущим» Василід радикально протиставляє своє вчення іудаїзму, який називає Бога «Сущим», саме це грецьке слово вживається в Септуаґінті. Пізніше в середньовіччі основні теологічні побудови християнських філософів будуть намагатися надати Богові онтологічного статусу (Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський). Також дуже цікаво, що Василід сам не називає в цьому описі Іполіта «несуще» Богом.
Іполіт описує Василіда доволі оригінальним філософом-креаціоністом, який відкидає будь-які натяки на еманацію: «твердження про те, що неіснуюче (сім’я) є еманацією несущого Бога, викликає труднощі, – а Василід усіляко уникає та боїться говорити про еманації…» (22, 2). Креаціонізм Василіда виглядає наступним чином: «Замість цього він говорить: “Він сказав – і стало”. Як Моєсей, ці люди кажуть: “Нехай буде світло, і стало світло”. Звідки же світло? Нізвідки […] Тому що той, хто говорить не існує […] так само не існує і те, про що сказано. Сім’я світу походить із несущого, із того слова (лоґоса), яке сказало: “Нехай буде світло”». (22, 3-4). Говорячи про еманації, ми повинні зважати на те, що, відношення цієї теорії до такого явища релігійно-філософської думки є суперечливим. Більше того, навіть відносно неоплатонізму ми можемо стикатися з рядом труднощів в контексті еманації.
Ми бачимо, що Василід вибудовує свій креаціонізм на основі Святого Письма, використовуючи концепцію творчого Слова-Лоґоса. «Світло» у нього походить з нічого, з «несущої» першопричини, тобто перед нам доволі обґрунтована екзегеза Книги Буття. Євгеній Васильович Афонасін вказує на те, що єресіолог правий в тому, що називає радикальний трансценденталізм Василіда розвитком популярних на той час концепцій, але коріння цих ідей варто шукати не у Арістотеля, як це робить Іполіт, а у неопіфаґорійських текстах, на думку російського дослідника. В такому ракурсі вчення Василіда постає поєднанням філософської рефлексії Святого Письма та популярної на той час язичницької філософії.
Згадка Іполітом того, що Василід був арістотеліком становить окрему цінність. Ідея «несущого» Бога, котрий є першопричиною, що причинила все, але не втручається у подальший процес творіння (до ідеї деїзму ще занадто довго), набагато ближча думці Арістотеля, ніж Платона. Платонівська деміурґічність творця світу практично знімається у міркуваннях Василіда.
Окрім вчення Василіда у викладі Іполіта, апофатика представлена у такому відомому ґностичному першоджерелі як так званий Апокриф Йоана (або ж Таємна книга від Йоана), котрий вважається основним документом, який дає можливість познайомитися з вченням ґностиків не із творів їх критиків з числа представників ортодоксальної апологетики, а те, що називається з перших рук. Євгеній Васильович Афонасін відзначає, що «цей цікавий текст надзвичайно заплутаний і дійшов до нас у доволі посередньому перекладі з грецької на коптську». В цій пам’ятці ґностицизму апофатика поєднана із катафатичними та каузалістичними елементами. В цьому апокрифічному творі оповідь ведеться від імені Христа, який розкриває своєму пророку Йоану першоначала теології. Першопринцип у Апокрифі Йоана постулюється вищим за будь-що, що уявляють в якості першопринципу, навіть вищим за Бога: «Він – невидимий Дух. Неправильно думати по Нього, як про Бога чи щось подібне. Він – більше, ніж Бог, оскільки нічого нема вищого за нього». Можна стверджувати, що основі ґностичні першоджерела та перекази єресіологів, які ми маємо на сьогодні, постулюють невимовність першоначала, який навіть не можна назвати Богом, але який стоїть вище за будь-що.
Під великим впливом ґностицизму формувався герметизм. На думку норвезького дослідника концепту Єдиного у історії філософії, автора терміну «генологія» Еґіля А. Віллера, це вчення: «являє собою грецько-єгипетське доповнення до тогочасного всезагального ґностицизму». В герметизмі ми також можемо виявити апофатичні елементи на зразок тих, які є у ґностицизмі та неоплатонізмі. У творі Поймандр, який належить до Corpus Hermeticum, відповідаючи на запитання свого співрозмовника Асклепія про те, хто є Богом, Тот (Гермес) стверджує наступне: «Той, Хто – нічого з цього, але Хто – причина буття та взагалі всього, і окремо кожного із всього, що є» (Поймандр. ІІ, 12-17). Перед нами апофатика на зразок тої, яку ми бачили вище у Апокрифі Іоана, тобто характерного для ґностицизму зразка.
У праці вищезгаданого дослідника Вчення про Єдине в античності та середньовіччі» зроблено колосальну роботу із хрестоматійного упорядкування всіх філософських пам’яток, які оперували концептом «Єдине» протягом століть. Для нас дана праця важлива, по-перше, окресленням проблематики Єдиного, а, по-друге, як джерело фрагментів генології.
В ґностицизмі ми можемо зустріти поняття «невідомого Бога», яке логічно доповнює непізнаваність та «невимовність» Бога в цих релігійно-філософських вченнях. Видатний британський дослідник неоплатонізму Ерік Р. Додс заперечував суто ґностичне походження цього поняття у своїй статті “Невідомий Бог” в неоплатонізмі, в якій він спробував поставити під сумніви припущення свого колеги Едуарда Нордена, які той зробив у своїй роботі Agnostos Theos.
Ерік Р. Додс воліє не приставати на думку Едуарда Нордена та вважати «невідомого Бога» «специфічно ґностичним» поняттям, але він погоджується з обґрунтованістю таких припущень: «Чи не позичив Плотін, не використовуючи термін, саму думку із ґностицизму – безпосередньо, або через Нуменія, або Філона?». На користь таких припущень свідчить, на думку вченого, знайомство Плотіна з ґностицизмом та його негативне ставлення до цієї інтелектуальної течії його часу.
Ерік Р. Додс вказує на ряд труднощів, які стоять на перешкоді тому, щоб вважати, що ця ідея була взята Плотіном із ґностицизму. По-перше, підставою для цієї ідеї у неоплатонізмі були окремі місця із Платона, а саме один пасаж із Парменіда де йдеться про невимовність Єдиного: «ніщо із сущих не іменує його, не висловлює у мові, не уявляє, не знає та не відчуває» (Парменід, 142 a) та пасаж із Листів де йдеться неможливість «вимовлення» (Листи, VII, 341 c–d). Ряд античних філософів вбачали у цьому місці вказівку на божественний першопринцип, наприклад, неопіфаґорійці від яких неоплатоніки могли перейняти цю ідею. Цю тезу, а також те, що саме Парменід Платона відіграв роль джерела формування вчення про апофатичне надбуттєве Єдине у неоплатонізмі, британський дослідник переконливо доводить у своїй статті “Парменід” Платона і походження неоплатонічного Єдиного. Саме через це ця «інтерпретація повинна бути незалежною від гностичного впливу». По-друге, Ерік Р. Додс переконаний, що «значення цього вчення в неоплатонізмі цілком відмінне від його значення в гностицизмі». На підкріплення даної тези автор статті стверджує, що Норден не розрізняє різні контексти в яких може вживатися поняття «невідомий Бог».
На думку британського дослідника, можна виділити наступний ряд розумінь цього поняття у релігійних та філософських міркуваннях античної доби:
- 1) невідомий, оскільки він є іноземним або безіменним;
- 2) невідомий людству взагалі через принципову обмеженість людського пізнання» (остання є типовою для античного скептицизму позицією).
- 3) невідомий всім, хто не пройшов спеціального посвячення або не має особливого одкровення;
- 4) невідомий та незбагнений у своїй сутності, але частково збагнений через його дії або за аналогією з іншими випадками;
- 5) невідомий та незбагнений у його позитивній сутності, але може бути визначеним через заперечення;
- 6) невідомий та незбагнений, але доступний в unio mystica, яке є невиразним вербально через понадлогічність», які «можуть розглядатися як різноманітні спроби уникнути скептичної позиції, зберігши при цьому та навіть підкреслити божественну трансцендентність».
З цього переліку вживання поняття «невідомий Бог» можна побачити наскільки воно було поширеним та, що лише в кількох випадках ми можемо його звести суто до ґностицизму.
Ерік Р. Додс резюмує: «Виводити непізнаване Єдине із Ἄγνωστος Θεός ґностицизму […] здається мені помилкою аргументації, яка приймає тотожність вираження за тотожність думки. Вчення Плотіна являло собою вирішення тої ж самої проблеми, але це – не теж вирішення».
Німецький філософ-екзистенціаліст, автора одного кращих досліджень ґностицизму Ґностицизм. (Ґностична релігія), Ганс Йонас стверджує, що ідея «невідомого Бога» є альфою та омегою всього ґностицизму, підсумком цієї релігійно-філософської традиції пізньої античності: «і саме Він є Той, про Кого сповіщає ґностичне послання, повідомляє ґностична мова, утверджує ґностичне поклоніння».
У згаданій вище роботі Ганса Йонаса є розділ присвячений тому, що сам автор вважає кульмінацією ґнозису – концепту «невідомого Бога». Коротка, але концептуальна характеристика «невідомого Бога» ґностицизму, яку подає автора, може сприйматися не лише у якості академічного дослідження античної філософії, але і як релігійна поезія.
«Невідомий Бог» ґностицизму за Гансом Йонасом абсолютно апофатичний: «Знання Його як таке є знанням Його непізнаваності; утвердження Його як пізнаваного так є утвердженням через заперечення. Воно дає початок богослов’ю via negationis, негативному богослов’ю, мелодія якого вперше озвучує тут шлях визнання Того, Хто не може бути описаним, посилюючи тим самим величний хор західного благочестя».
Ганс Йонас наводить слова одного гностичного гімну у якому звертаються до «невідомого Бога»: «Лише Ти недоступний розуму, Лише Тебе не знаходить той, хто шукає. Нікому не пізнати Тебе проти волі Твоєї… Ти єдиний, Хто порожній, Ти єдиний, Хто незримий, Ти єдиний, Кого нема». Останні слова про те, що апофатичного Бога гностицизму «нема» відсилають нас до надбуттєвого Єдиного-Блага-Бога неоплатонізму, який постане в результаті студіювання першої гіпотези Парменіда Платона.
Аналізуючи ґностиків та інших тогочасних релігійно-філософських мислителів, ми можемо стверджувати, що теза про непізнаваність Бога, про те, що він перебуває поза межами нашого розуму розділялася майже всіма. Відрізнялася лише міра його непізнаваності, наприклад, середній платонік Філон Александрійський заперечував пізнаваність Бога відносно будь-яких атрибутів окрім «сущий», очевидно, що Василід відштовхувався від нього у своєму постулюванні абсолютно негативного «несущого» Бога. Апофатика прослідковується і у платоніків, і у неопіфаґорійців. Таким чином ми можемо стверджувати, що Василід був найбільш послідовним апофатиком серед ґностиків та серед більшості інших античних мислителів, за винятком хіба що пізньоантичного неоплатоніка Дамаскія.
Загальновідомим є доволі критичне ставлення Плотіна до ґностиків. Але в тому, що стосується апофатики вони були доволі подібними, особливо схожими є трансценденталізм Василіда та постулювання надбуттєвого Єдиного Плотіна. Відмінності хоч і присутні, але спільного в апофатичному методі обох філософів значно більше. Основна відмінність про яку варто вказати полягала в тому, що Плотін застосовує негативні атрибути відносно всієї своєї структури, а не лише відносно «несущого» першопринципу як у випадку Василіда. Можна стверджувати, що таким чином неоплатоніки розмивали основу своєї релігійно-філософської системи.
У контексті подібності ґностиків та неоплатоніків можна впевнено стверджувати, що термінологічно вони подібні. Першопринцип є невимовним та перебуває поза межами буття та сущого.
Однією з особливостей, яка відрізняє вчення Василіда від інших ґностиків та зближує його із майбутніми неоплатоніками є те, що відповідно до александрійського філософа творець (деміурґ) світу та його помічники не злі, але нерозумні, при цьому ж справедливі. Так само й світ виник не в результаті помилки чи падіння.
Безумовно «несущий» першопочаток Василіда, який стоїть вище за буття та мислення, нагадує те як неоплатоніки будуть описувати Єдине, але ґностичне розуміння Василіда є значно радикальнішим та більш безкомпромісно постулює трансцендентність «несущого» Бога.
Варто зазначити про те, що Василід дивився на проблему матерії в тому ж ключі, що й пізніше неоплатоніки. Матерія не існує у системі Василіда, їй відмовляється у статусі онтологічної категорії, самостійного начала. Що суттєво відрізняється від подальшої філософської та теологічної думки, в центрі котрої постане дихотомія «ідеального» та «матеріального». Це особливо стає важливим у контексті того, що творець світу є «Ніщо», але і світ твориться з нічого, творець та творіння мають певний паритет. Подібним чином мислили Плотін та інші неоплатоніки:
Єдине не існує, тому що категорія буття призводить до втрати того, що воно залишаться саме єдиним, а матерія не існує в силу того, що існують лише ідеї.
Отже, ми можемо зробити висновок про те, що до апофатичного надбуттєвого Єдиного-Блага-Бога неоплатонізму в античній релігійно-філософській думці існували подібні концепти, а саме – апофатичний «несущий» Бог Василіда у викладі єресіолога Іполіта та «невідомий Бог» ґностицизму загалом. Хронологічно історичний ґностик Василід відноситься до періоду середнього платонізму, можна зробити припущення, що цей мислитель відштовхувався від середнього платоніка, іудейського теолога Філона Александрійського, який постає ланкою між язичницьким платонізмом та авраамічним монотеїзмом, результатом зустрічі якого став християнський ґностик, дуальний платонік Василід. Спираючись на думки ряду дослідників, ми можемо припускати, що апофатика та трансценденталізм ґностиків, а саме Василіда, були відправною точкою для Плотіна та інших філософів-неоплатоніків у їх формуванні власної концепції апофатичного надбуттєвого Єдиного-Блага-Бога. В свою чергу «невідомий Бог» ґностицизму, на думку авторитетних дослідників ґнозису, є квінтесенцією цього напрямку пізньоантичної думки.
Використана література:
- Афонасин, Евгений Васильевич. Античный гностицизм. Фрагменты и свидетельства. – СПб.: Издательство Олега Абышко, 2002.
- Виллер, Эгиль А. Учение о Едином в античности и средневековье. – СПб.: Алетейя, 2002.
- Доддс, Эрик Робертсон. “Неведомый Бог” в неоплатонизме // Язычник и христианин в смутное время. – СПб.: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2003.
- Доддс, Эрик Робертсон. “Парменид” Платона и происхождение неоплатонического Единого // ΣΧΟΛΗ. Философское антиковедение и классическая традиция. – Новосибирск: Ред.-изд. центр Новосибирского гос. университета, 2009. Т. 3., Вып. 1.
- Йонас, Ганс. Гностицизм (Гностичесхая релиrия). – СПб.: Издательство «Лань», 1998.
- Сидоров, Алексей Иванович. Гностицизм и философия (учение Василида по Ипполиту) // Ежегодник «Религии мира. История и современность». – М., 1982.
Автор: Богдан Григоренко
