Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підбити підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з восьмим розділом цієї книги.
8
Розбита пам’ять Європи
Поліна Лекомт: В якості історика, ви зосереджувались не тільки на сучасному періоді. Ви також часто торкались теми розвитку народів та суспільств, особливо в «Історії та традиціях індоєвропейців: 30 000 років ідентичності». Який намір ви переслідували при написанні цієї праці?
Домінік Веннер: Моїм постульованим наміром було закладення основи для реформації в ході розкриття наших витоків. Виходячи з цієї мети, я приступив до детального опису транснаціональної історії європейського народу від праісторичних часів. Я виклав свій коментар до поем Гомера, продемонструвавши їх вплив як на античну філософію, так і на європейський дух, що існує поза будь-якими часовими розривами. Я розмірковував про Александра та східних еллінів, про Рим часів величі та занепаду, й про Константинову революцію. Мою увагу особливо прикували подальші ренесанси цього духу, які ми можемо помітити у франків часів правління Карла Великого, у кельтському середньовіччі та відродженні, яке очікує нас у майбутньому, та яке дозволить нам повернутись до своїх прадавніх витоків. Безумовно, я давно почав розмірковувати на ці теми, оскільки медитації над історією завжди були частиною мого життя.
П.Л.: Та все ж книга будується на новому синтезі цього матеріалу. Що послугувало поштовхом до цього?
Д.В.: Ця книга про історію та традиції була написана слідом за тим, як я здолав великі страждання, породжені деградацією та комплексом вини, що у другій половині двадцятого століття стали зашморгом, накинутим на шию Європи. Я ніколи не припиняв своїх роздумів про причини цього та можливі шляхи виходу із ситуації. «Історія та традиції» стали результатом цих роздумів. Звісно, поява цієї праці не випадково збігається з великим історичним розколом, своєрідним відлунням якого вона стала. Світ вступив у нові часи – епоху краху універсалізму. Релігія Людства потерпає від появи народів і культур, які відкидають гегемонічні претензії Заходу. Окрім цього, відбувається й загальне ослаблення догм двох основних сил, що розділили Європу в Ялті. Початок такого процесу був спричинений падінням комунізму та викриттям факту того, що Америка може виявитись зовсім не «імперією добра», а якраз навпаки – імперією цинізму та брехні. Сьогодні ми можемо виразно бачити ознаки того, що особливе ставлення до європейської історії, обумовлене комплексом провини, поступово згасає. Адже нині багатьом стає зрозуміло, що аморальна система економічного хижацтва потребує криміналізації нашого минулого. Простіше кажучи, звертаючись до Європи, ця система часто твердить щось подібне до такого: «ми не є ідеальними, та в порівнянні з нашими предками, котрі вчиняли стільки жахіть, ми принаймні маємо мораль на своєму боці…»
П.Л.: Ви посилаєтесь на «європейську традицію», але ваш спосіб використання терміну «традиція» насправді є досить незвичним. Чим для вас є традиція?
Д.В.: Моя концепція традиції нова. У ній відливається моя інтерпретація історії та майбутнього Європи. Вона до того ж може бути придатною і для інших народів. Ця концепція є наслідком простеження того факту, що загальноприйнята історія європейської цивілізації є ілюзією, за межами якої існує істинна таємна історія, матеріалом якої є приховані та незмінні речі. Традиція ж є їх вираженням.
П.Л.: Як ви прийшли до цієї концепції традиції?
Д.В.: Вона б ніколи не з’явилась на світ, якби не ті безпрецедентні труднощі, що постали на шляху європейців у двадцятому столітті. Концепція формувалась у новому розумінні ідентичності, недоступному для уяви наших попередників, які все ж мешкали у відносно організованому світі. Одурені універсалістською індоктринацією, ми вважаємо, що всі люди є однаковими. Такої ілюзії тримається молода європейська жінка, зображена в автобіографічному фільмі та романі Амелі Нотомб «Страх і трепет». Ця молода європейська жінка щиро любить Японію і прагне інтегруватися в японське суспільство, паралельно зберігаючи при цьому свою європейську чутливість, характерні упередження та соціальну поведінку. Із болем вона відкриває, що це неможливо. Вона є принципово відмінною. Усі її спроби проявити європейську великодушність та ентузіазм ведуть до катастрофи. Урок, що імпліцитно вміщено тут, полягає у тому, що ми існуємо виключно завдяки тому, чим ми відрізняємось, що є для нас унікальним: завдяки клану, роду, історії, культурі та традиціям, і для того, щоб справді жити, ми потребуємо всього цього не меншою мірою, ніж кисню.
П.Л.: Коли ми чуємо слово «традиція», ми схильні уявляти минуле, ностальгію…
Д.В.: В моєму розумінні, традиція є прямо протилежною цьому. Вона – не у минулому, вона – це дещо неминуще. Вона лине до нас із найбільш віддаленого, втім завжди присутнього. Вона – наш внутрішній компас, еталон придатних для нас норм, яким вдалось пережити все, що прагнуло змінити нас. Лишень погляньте на роль жінки, наприклад, чи суто жіночого тіла. Зіштовхнувшись із абсолютно відмінною традицією в ході напливу північно-африканських іммігрантів до нашого континенту, ми виявили, що характерний для нашого суспільства погляд на жінку є унікальним. В рамках ісламської традиції такий погляд вважається обурливим. Та найбільш цікавим є спостереження неперервності цієї європейської особливості у часі. Попри віковічні підозри щодо жінок, котрі продукувалися Біблією та Церквою, які розглядали жінок у якості вічної сексуальної спокуси та наділяли їх гріховною природою, європейці продовжують вперто стояти на своєму. З півночі до півдня Європи жінки були наскрізно присутні в європейському суспільстві протягом всього християнського середньовіччя. Це підтверджується історією, літературою та іконографією. Навіть антична нагота пережила повернення у шістнадцятому столітті. Попри впливи Реформації, Боттічеллі, Кранах та безліч інших продовжували творити численні оголені скульптури, в яких все ж вдавалось зберегти атмосферу стриманості. Попри навислі докори моралі, продовжували існувати такі речі, як суспільна повага до жіночності та оспівування чуттєвої любові. Підтвердженням цього є літературний сплеск історій про куртуазне кохання, що відбувся у дванадцятому столітті. Можна сказати, що історія європейськості подібна до підземної ріки, котра, попри свою невидимість, є абсолютно реальною. Це підземна ріка традиції.
П.Л.: Як можемо ми наново відкрити свою згасаючу традицію?
Д.В.: Слід лише відкрити очі та задіяти нашу уяву, щоб осягнути речі, які є прихованими. У випадку визначення суспільної ролі жінок європейцям постійно доводилось тримати в голові ідею поляризованих, втім взаємних, відносин статей. Венера і Марс, Пенелопа та Одіссей, дама і лицар. Ми зростаємо у такому взаємозв’язку. Цей природно відчутий ідеал не зустрічається ні в Корані, ні в буддизмі, ні навіть у творах азійських мудреців. Вони також шанобливо ставились до сексуальності та сім’ї, як це вміло проілюстровано характером молодої Фуонг та її сестри у «Тихому американці» Ґрема Ґріна. Однак, цим культурам, які самі по собі гідні поваги, все ж лишається чужою європейська концепція подружжя як двох автономних людей, чоловіка та жінки, чиє єднання ґрунтується на любові. Цей романтичний ідеал, звичайно, вже присутній у Гомера.
П.Л.: Чим обумовлена сталість традиції?
Д.В.: Сталість традиції спирається на спадкові диспозиції споріднених народів та духовної спадщини, витоки якої криються у праісторичних часах, довгому й оповитому таємничістю періоді, що призвів до появи індоєвропейців. Твердження про 30 000 років європейської ідентичності – це свідома провокація, яка, тим не менш, підкреслює дійсний факт. Цей довгий проміжок часу включає вражаючу культуру печерного живопису, що простягалась від Піренеїв до Уралу, подібної якій неможливо віднайти деінде у світі. Естетична досконалість цієї примітивної культури досить зворушлива. У ній можна навіть помітити проблиски нашого духу. Тут, здається, віднаходиться віра у єдиний космос та відчуття гармонійного співіснування людини, тварини та природи, подобу чого ми прослідковуємо у грецькому міфі та філософії, середньовічній скульптурі, артурівському циклі, романтичній поезії та навіть у нашому сучасному екологічному мисленні.
П.Л.: Чи припустимо зводити внесок концепції даної довговічної традиції до основи цивілізаційної унікальності?
Д.В.: Зіткнувшись з усім, що загрожує нашій ідентичності та нашому виживанню як європейців, ми втратили захист ідентитарної релігії. Ми ледве можемо зарадити цьому. Однак, ми володіємо надзвичайно багатою пам’яттю ідентичності. Нам належить розкрити, виплекати й створити метафізичну пам’ять про неї, що буде здатна структурувати та відповідати на виклики нашого заплутаного віку.
П.Л.: Це звернення до пам’яті демонструє окремішність?
Д.В.: Більше, ніж ви могли б подумати. Для прикладу я б хотів процитувати нещодавнє есе, що відповідає на ваше питання кількома способами, демонструючи, якою мірою європейська історія складається з розбіжностей та неперервності. Це «Метаморфози міста: західна динаміка» П’єра Манана. Манан є професором політичної філософії та істориком. Він демонструє, що витоки характерних для європейців політичних форм лежать в античності. До дослідження цих форм він підходить як філософ, розбираючи величезну масу подій і ситуацій у прагненні віднайти загальні концептуальні моменти. Як завжди, вірний шлях філософських рефлексій має своїм підсумком чіткий та зрозумілий аналіз. Однак, такий метод також є і причиною критики з боку суто історичних кіл, які подекуди відкидають панораму, пропоновану цим положенням.
П.Л.: Якою ж є авторська позиція?
Д.В.: «Моя теза полягає у тому, – пише Манан, – що [грецьке] місто-держава є першим витоком західного шляху розвитку. До його появи життя людей організовувались довкола відносно незмінного сімейного порядку, що й досі зберігає свою вагомість у багатьох частинах світу. Поліс познайомив людство із новим елементом політики, котра почала розглядатись у якості врядування спільноти, так історія Заходу стає історією чотирьох основних політичних форм: міста-держави, імперії, церкви та нації». Спадкоємність цих чотирьох систем – міста-держави, імперії, церкви та нації – якою вона фігурує в описі Манана, є дискусійним питанням, однак, вона дуже чітко демонструє, що сучасна нація, як кінцева політична форма, стала на шлях самознищення внаслідок кривавих ексцесів століття 1914 року. Після неї лишилася порожнеча, яка, безумовно, не може бути заповненою такою аморфною політичною структурою, що зветься Європейським Союзом.
П.Л.: Основне покликання Церкви ніколи не було світським. Як же їй вдалось оформитись у політичну силу?
Д.В.: В основі цієї зміни пролягає неосяжна історія, сповнена непередбачуваними подіями. Нам відомо, що наприкінці четвертого століття сформувалась особлива ситуація, про яку навіть не могли помислити Ісус та апостол Павло, в контексті якої, згідно з офіційним едиктом, християнство стало офіційною та примусовою релігією Римської імперії часів занепаду, імперії, чий центр етнічного притягання змістився до семітського Сходу та Північної Африки. Звісно, ці події не були раптовими. Цей процес розтягнувся на три століття, приблизно такий же проміжок часу відділяє нас від кінця правління Людовика XIV… Невелика дисидентська єврейська секта відчинила свої двері для всіх, коли Павло дозволив неєвреям (Gentiles) навертатись до цієї релігії, що претендувала на представництво усього людства.
Такий універсалістський проект перегукувався із загальними амбіціями імператорського Риму. Фактично, він міг унаслідувати ці амбіції, що, безумовно, сприяло його адаптації в якості імперської релігії, пройшовши крізь серію конфліктів та єресей. Для імперії зі світовим покликанням релігія, що претендувала на представництво всіх людей, була зручнішою за релігію тубільних божеств італійських міст-держав. Здавалося, всі лишались у виграші в умовах прихильності до нової релігії, й християнські апологети не втрачали й найменшої можливості, аби наголосити на цьому. На відміну від античної громадянської релігії, ця була індивідуалістичною. Молитва дозволяла кожному християнину перебувати в особистих взаєминах із Богом, що ніколи прямо не суперечило універсальним прагненням імперії. Всі ми знаємо вислів «воздавайте кесарю кесареве, а Богові Богове». Тож сфери Бога та цезаря лишалися якісно розділеними. Святий Павло проголошував, що Церква навіть здатна обґрунтовувати цезареву владу: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До римлян 13: 1). Окрім створення приписів, що радили коритися вищій владі, нова релігія не виказувала особливого інтересу до політичних питань. У даному розумінні, імперія не могла й бажати більшого від релігії, котра була готова прислужувати їй, об’єднуючи народи та раси в єдиному поклонінні Богові, факт існування якого виключав можливість існування решти. З підтримкою такого Бога імперія могла б легітимізувати себе, визнавши його культ обов’язковим.
П.Л.: Роздуми про наслідки цього викликають запаморочення…
Д.В.: Складно простежити їх в усій повноті. Рішення Константина, що було підтримане його наступниками, за виключенням Юліана, мало неосяжний та неочікуваний вплив на майбутнє Європи. Прийняття християнства, наприклад, ввело Захід до юдейської та біблійної традиції, котра до того була абсолютно чужою. Крім того, це сприяло розпаленню смертельної ворожнечі між юдейською та християнською пам’яттю, що виросла зі звинувачень у боговбивстві, ці ж звинувачення у подальшому живили катастрофу історії на ймення антисемітизм, котрий врешті-решт став винуватцем морального осуду Європи.
П.Л.: Чи однаковим був вплив даної релігії на Заході та Сході?
Д.В.: Гарне запитання! Очевидно, що нав’язування нової релігії збіглось із початком занепаду Західної Римської імперії (остаточне руйнування її відбулось у 476 році). На Сході ж навпаки, імперія продовжувала існувати ще протягом десяти століть, доки турки не завоювали Константинополь у 1453 році. Наслідки поділу імперії відобразились як на європейській історії загалом, так і на історії Церкви. На Сході вона лишалась підпорядкованою духовній та світській владі імператора. Звідси й цезарепапізм Візантії та автокефальних православних конфесій. На Заході ситуація була зворотною, падіння імператорської влади дозволило постати новим політичним формам.
Коли наприкінці п’ятого століття імператорська ієрархія на Заході рухнула, Церква втратила монополію на релігійну владу. Близько століття їй доводилось виконувати функції адміністративної та територіальної влади. Імператор Феодосій, згідно едиктів 392 року, постановив, щоб імперська адміністрація комплектувалася виключно християнами. Це, звісно, йде у руслі логіки державної релігії, якою вона ввижалася Церкві, оскільки існував ризик привабити опортуністів. В той самий час Галлія, Германія та острівна Британія (яка пізніше стала Англією) вже були романізованими, а єпископи (що найчастіше набиралися з мирян) тепер утримували більшість владних важелів, за винятком військової та політичної сфер. У Галлії верховна влада перебувала у руках короля Хлодвіга, котрий, попри і так гідну воєнну міць, уклав угоду з галльським єпископатом, що стало можливим лише після королівського навернення. Приклад Хлодвіга наслідували у всіх «варварських» королівствах Заходу. Адже цей шлях вів до отримання доступу до престижу античного Риму, котрий знайшов своє втілення у постаті папи римського та, починаючи з Карла Великого, постаті імператора.
До заснування нової Західної імперії Карлом Великим та Священної Римської імперії Оттоном Великим спадкоємцем римської величі та могутності стала Церква, що прийнялась витісняти античні релігійні культи. Такою багатою спадщиною, серед іншого, був обумовлений символічний вибір Риму на роль центру папства, яке користувалось колосальними багатствами. Та питання успадкування політичної влади Риму спричинило безперервні суперечки між папою, імператором та правителями менших королівств, котрі, подібно до Філіпа Вродливого (у Франції) та Генріха VIII (в Англії), претендували на бутність «імператором у власному королівстві».
П.Л.: Тож конфлікти були безперервні…
Д.В.: Ви навіть не можете уявити, наскільки. Протягом величезного періоду, що тривав близько десяти століть, європейці розривалися між античними містами-державами, Священною імперією та власне Церквою. Остання утримувала духовну владу (монополізувавши дискурс та володіючи силою відлучення), але прагнула більшого. В цьому полягала причина усіх конфліктів між папою та імператором. Так з’явився й великий розлад у розумах, від якого Європа так повністю і не оговталась. Довкола був лише «жахливий безлад, – пояснює П’єр Манан, – конфлікт між владою і вірністю», конфлікт слів і дій.
Ця думка міститься в осерді дослідження Манана. «Християнство, – зауважує він, – запровадило безпрецедентне провалля між тим, що люди робили, та тим, що вони говорили». Чому? Тому що: «Християнське вчення вимагає, аби люди любили те, що вони природно ненавидять – своїх ворогів – і щоб вони ненавиділи те, що вони природно люблять – себе».
Далі таке положення розвивається у вигляді коментаря до полемічного твору святого Августина «Про Град Божий», що був написаний в першій половині п’ятого століття. Нам добре відомий центральний аргумент твору: «Два Гради створені двома родами любові: земний – любов’ю до себе, доведеною до зневаги до Бога; та небесний – любов’ю до Бога, доведеною до зневаги до себе». Цей текст забезпечив вірян взірцем Граду Божого, що спонукав би їх зрікатися гріховності та спокус Граду Земного, повного поганських насолод. Його вплив був надзвичайним та призвів до руйнівного ефекту у періоди абсолютної та беззаперечної влади християнського дискурсу.
П.Л.: Ви б сказали, що між словами та діями був конфлікт?
Д.В.: Звісно. Довгий час деморалізуючий конфлікт між словами та діями, протиріччя між тим, що люди говорять, і тим, що роблять, тиснули на європейську душу. Однак, внаслідок перевороту італійського Відродження, Макіавеллі дав початок визвольному потоку ідей. Він був першим теоретиком, який проторував шлях для політичної діяльності, позбавленої імітації «моральності». Не маючи наміру заперечувати відмінності між добром та злом, він вчив, що політика потребує відриву від моралі, оскільки остання ніяк не стосується політичної царини. Здолавши конфлікт між «моральним» вченням та діями, які зважають виключно на необхідність, Макіавеллі став творцем сучасної політики. Він був провісником сучасної держави, яка обіймає владу через встановлення наказової сили, незалежної від зовнішньої думки, особливо релігійного характеру, сили суверенного рішення, що саме санкціонує чи накладає заборону на думки».
П.Л.: Такий погляд на речі перегукується з класичним визначенням секуляризації, тобто відокремленням політичного від релігійного, чи не так?
Д.В.: Хоча самі отці секуляризму, за винятком, можливо, Вольтера, не усвідомлювали цього, але слід розуміти, що процес секуляризації передбачає відокремлення політики не від усякої «релігії», а тільки від «монотеїстичної релігії». Різниця між ними полягає у тому, що остання вводила моральні заповіді, які ігнорувалися політеїстичними релігіями античності. Ці стародавні релігії задовольнялися святкуваннями на честь різних божеств пантеону свого міста-держави. Так зберігалась міцність вкоріненості кожного громадянина у своїй етнічній групі (сьогодні ми б вживали термін нація). Ці релігії не претендували на бутність причасними до трансцендентної «істини» та не нав’язували вищої «моралі». Природні заповіді (не вбий, не вкради, шануй батька та матір, не жадай дружини ближнього свого тощо) передавалися традицією. Все змінилося з впровадженням єврейського монотеїзму, який вирвав мораль із рук традиції та передав її в юрисдикцію божественного арбітра, котрий погрожує тяжкою карою тим, хто нехтує його правилами. Згідно Манана, на цій новій «моралі» з її химерними приписами лежить відповідальність за внесення конфлікту між «тим, що люди роблять, і тим, що вони кажуть». Якщо ми візьмемо поняття секуляризації у його поточному розумінні, як відділення політики від «монотеїстичної релігії», може здатися, що сьогодні має місце імпліцитне повернення до свободи античного політеїзму, але вже без пантеону богів.
П.Л.: Тепер це оригінальна інтерпретація! Та вона майже неспроможна дати нам відповідь на тривоги нашого часу. Людське життя не може існувати без голосу авторитету. Де ж тоді вдається сучасній секулярній та нейтральній державі знаходити відповідний політичний голос?
Д.В.: На відміну від змученої заборонами та комплексом вини Європи, в якій ми живемо сьогодні, наші античні грецькі «предки», родоначальники міста-держави, жили у згоді з собою, в середовищі вільнодумства, що – принаймні до часів моралізаторства Платона, котрий прагнув вигнати поетів зі своєї Держави – не накладало на них ніяких обмежень! Такою фундаментальною розбіжністю із сучасною епохою і можна пояснити, чому сучасні європейці, котрі є не менш активними та винахідливими за своїх предків, на даний момент позбавлені свободи моделювати своє майбутнє поза межами зношеної системи, в якій вони живуть. Та ті з нас, хто є здатним розуміти історичний контекст, знають, що це всього-на-всього питання часу. Прийде час, і європейці повернуться до себе, знайшовши сили відмовитись від гуманітарної релігії та асоційованого із нею хаосу. Падіння системи поступиться місцем пробудженню усвідомлення своєї ідентичності, факту, який ми можемо спостерігати вже зараз.
Само собою, це буде великою амбітною революцією, якій доведеться шукати відповідну політичну трансляцію, не стільки у формальній трансформації інститутів, як у трансформації менталітету. В якості преамбули до реформи, ми можемо передавати принципи ідентичності та свободи, характерні для давньогрецьких міст-держав, й на письмі. Пам’ятайте, що міста-держави були засновані на базі етнічної гомогенності громадян. Пам’ятайте також, що їхня доля, як і у всякій державі, залежала від якості провідного класу. Адже кажуть: «коли нобілітет є вмілим провідником, країна процвітає». Це означає, що першою ознакою шляхетного класу є те, що він бере на себе вищий обов’язок, характерний для всієї автентичної аристократії, заснованої не на праві народження, а на чеснотах та турботі про досконалість. Це, знову ж таки, буде величезною революцією ідей та освіти. І це найтяжче. У цій справі не варто концентруватись на досягнені благочестя, необхідно радше воліти усвідомлення необхідного та здійснимого, що і забарвлює усі бунтівні роздуми цього посібника.
Текст переклав Іван Калюга
