Цей текст є другою і завершальною частиною есе, опублікованого Юліусом Еволою в червневому номері видання «La Vita Italiana» у 1940 році.
Престиж і «Раса»
На цьому етапі помітно, що у своїх попередніх роздумах ми віддалилися від нашого вихідного предмету розгляду, яким є проблема значимості аристократії. Авжеж, очевидним є факт того, що неможливо переходити до розгляду нової традиційної та органічної форми Держави, не ставлячи перед собою проблему людей у сенсі вищому, ніж той, що вкладений у загальноприйнятий термін чи схильності родом із ХІХ століття, які характерні для «політичного правлячого класу». Ця ідея стане зрозумілішою, коли ми врахуємо, що мова йде не лише про «політичні» функції та діяльність, яка більшою чи меншою мірою пов’язується з виконавчою та законодавчою владою у Державі. Ми радше говоримо про особисту форму авторитету, що сходить від людини, а не її посади: ми говоримо про престиж та приклад, які, поділяючись заданою верствою, повинні оформити атмосферу, кристалізувати вищий життєвий стиль та у такий спосіб ефективно надати «тон» новому суспільству. Фактично ми ведемо мову про Орден, але не в релігійному, а в аскетично-воїнському сенсі та відносно того, що він репрезентував би у світі, такому як ґібелінське середньовіччя. Ба більше, ми маємо на увазі навіть найбільш давні арійські та індоарійські спільноти, про які відомо, що еліта в них ніяким чином не організовувалась довкола матеріального та не отримувала свою владу від репрезентації будь-якої видимої влади, та все ж твердо підтримувала своє положення та надавала тон відповідному суспільству.
Тепер здається достатньо зрозумілим, що саме в цих термінах повинен відбуватися опис усякої «аристократії», що виступає проти «буржуазного» типу суспільства і цивілізації. Сюди не входить ні «аристократія думки», ні пасивне воління «інтелектуалів», ані мілкі народні «трибуни», котрі націлені на маніпулювання масами через використання прийомів, диктованих моментом: ми швидше говоримо про «аристократію», яка, безперечно, має багато спільного із язичницькою родовою знаттю, з традиційним патриціатом та, варто також зазначити, із давньою феодальною та військово-сакральною аристократією арійських суспільств. В даному розрізі постає й нова проблема, що полягає в дослідженні дієвих елементів «стилю» в цій вищій аристократії, наряду із визначенням способу оцінки тих, хто, згідно із власною геральдикою, вважається «дворянином» – оскільки в Італії й досі існує дворянство, а фашизм опікується захистом та контролем його титулів, наряду із піднесенням нових осіб на рівень його гідності.
Традиційно, дві речі виділяють в аристократії: приписану крові цінність та підпорядкованість особи певному родоводу та походженню. Сама по собі людина не наділена значенням тут, вона вартує чогось тільки у зв’язку зі своєю кров’ю, витоків та своєї сім’ї, чиє ім’я, честь та вірність якої він повинен возвеличити.
Таким самим чином вагомість приписується як його спадковості, так і походженню, аби виключити будь-яке псування через змішання. Зв’язок цього підходу із расизмом є абсолютно очевидними.
Протягом тисяч років расизм практикувався в середовищі родової знаті всіх народів, навіть у своїх вищих формах, оскільки він зберігав прихильність ідеї традиції, й таким чином уникнув матеріалізації до форми подібної зоології. До того як поняття раси набуло загальнішого змісту, як це ми бачимо сьогодні, раса завжди була синонімом аристократії. Расові якості завжди означали якості еліти та пов’язувалися не з дарунками генія, культури чи інтелекту, а із сутнісним характером та стилем життя. Вони відрізнялися від звичайних людських якостей, оскільки вони великою мірою були вродженими: людина або наділена расовими якостями, або ні. Такі якості неможливо створити, збудувати, змайструвати чи навчитися їм. В цьому відношенні аристократ є цілковито протилежним парвеню, людині, яка прийшла опісля, «зробила себе сама» та стала тим, ким вона не є. Буржуазному ідеалу «культури» та «прогресу» протистоїть аристократичний ідеал, який вберігає традицію і кров. Це фундаментальний момент, в якому міститься єдине істинне здолання всіх буржуазних та протестантських сурогатів аристократії.
З точки зору патриціанського расизму, спадково передаються не лише фізичні якості, але й духовні елементи – особлива моральна чутливість, світогляд та інстинктивна здібність до розрізнення. Все це має принципове значення і для нових завдань. Тут ми ведемо мову про специфічну обдарованість, що походить від позабіологічних факторів характеру, факторів, які остаточно зникають в масах. Типовою аристократичною властивістю є здатність реагувати, виходячи з духовних мотивацій, і все це робиться настільки інстинктивно, безпосередньо та є таким органічним, як у випадку здатності звичайної людини коїти лише у відповідності до своєї тваринної та пристрасної природи. Ба більше – і це важливо – значення, яке надається «духовності» в автентичній аристократії має мало спільного із сучасним уявленням про неї: воно наділене сенсом суверенітету, презирством до мирських та звичайних речей, речей, які можна набути вміннями, винахідливістю, ерудицією та навіть геніальністю, презирством, яке досить нагадує таке у аскета.
Ми жадаємо виразити секрет істинної благородної обдарованості у такій формулі: вищість над природнім життям, вищість раси. Ця вищість, в якій є щось аскетичне, не творить протиріч в самій основі буття аристократичного типу; в якості другої природи вона вивищується над нижчою частиною людського буття та спокійно пронизує її; це знаходить вираження у владній гідності, могутності, «прямоті», спокійному та контрольованому поводженню із душею, словом, жестом. Доводячи дану расову теорію до її логічного завершення; провадячи це із врахуванням тих чоловічих та аскетичних якостей, які відіграють таку вагому роль у фашизмі; визнаючи фундаментальну нерівність істот, що не обмежується расами, але й стосується індивідів однієї й тої самої раси; зіткнувшись у даний спосіб із завданнями відбору та захисту, що походять звідси – зробивши все це, людина в будь-якому випадку відстежить людський ідеал аристократичної традиції. Та тут постає й велика проблема, що стосується шляхів та основ практичної реалізації цього.
Практичне завдання
Якщо спадковість є умовою, а традиції не можуть бути винайденими, було б логічним приступити до пошуку хоча б частини елементів – необхідних для проведення роботи, про яку ми говорили вище – в існуючих аристократичних традиціях; таким чином антибуржуазна боротьба може добігти свого кінця. На жаль, таке вирішення питання зіштовхується із різноманітними складнощами в Італії. Головним чином вони полягають в тому, що італійське дворянство в дуже малій мірі було дворянством феодальним. Нині зв’язок між титулом і владою є неминучою умовою для всякої істинної аристократії. Необхідно мати землю, на якій можна володіти чимось на кшталт часткового суверенітету, що дозволить випробувати міру престижу, відповідальності, організованості та справедливості; земля, яку необхідно любити і захищати як ту саму традицію імені та крові – це матеріальна основа благопристойності та незалежності роду. Такого було дуже мало в Італії. Надто багато титулів було безтурботно присвоєно у минулому правлячими домами, титулів, що були просто прикрасами чи інструментами світського марнославства, якщо й не свідченнями корупції; оскільки той, хто має титул, але позбавлений влади чи багатства, і кого поглинув ярмарок марнославства салонів та дворів, завжди відчуває спокусу отримати для себе при нагоді засоби, що дозволять підтримувати напускний та звичайний стиль життя. Добре відомо також, якою мірою все це полегшило проникнення єврейства.
В той самий час в Італії не було можливості систематично використовувати певний дворянський рід в якості справжнього політичного класу, постійно наділяти дворянина функціями та зрозумілими для нього природними задачами, у виконанні яких він міг би випробувати свої дійсні можливості та запобігти стагнації, придушенню чи занепаду всього того, що кров і традиція подарували індивіду. Ці та численні інші обставини призвели до того, що сучасний стан аристократії, навіть італійської, є далеким від ідеалу.
Не потрібно тільки пригадувати винятки. Ми не говоримо тут про винятки; навіть певна частина буржуазії може сприйматися як виняток. Ми радше говоримо про видиму однорідну еліту, яка недвозначно свідчить про дух та рівень цивілізації та суспільства, репрезентуючи традицію в її вищому та найбільш духовному значенні слова. Тепер було б ризиковано шукати щось, що принаймні віддалено нагадувало би це, в салонах та колах нашого так званого «вищого суспільства», місця, в якому перетинаються всі види, будь-який тип «знатного імені», але водночас тут знаходять місце снобізм, інтернаціоналізм та усяка фривольність. Давайте називати речі своїми іменами: якщо й існує деяка справжня протилежність істинному дворянству, то її переважно конституює ця «мирська» профанна аристократія, що складається із розфарбованих матрон, напівцнотливих дам, які метушаться між чаюваннями, переходять від одного флірту до наступного; її населяють гравці у бридж та бездоганні виконавці найбільш екзотичних та безглуздих танців – справжній ярмарок марнославства, всякої поверхневості, позолоченої й космополітизованої, аби приховати свою інтелектуальну пустоту та духовний скептицизм – навіть коли вона відчиняє двері та закликає на свої ланчі та коктейльні вечірки «блискучих» літераторів, модних романістів, увінчаних лаврами критиків, понтифіків журналістики. Де та міць, де та аскеза влади, де те презирство до марнославства, властиві аристократії в часи, коли вона була дійсно панівною кастою? Що сталось із давнім арійським титулом аристократів «вороги золота»? Індбридінг міжнародного нобілітету з американськими дівицями, такими ж заможними, як і тупими й самовпевненими, та із єврейською плутократією – це добре задокументований факт, хоча, на щастя, він не зачепив нас настільки сильно як інші нації, тим не менш, навіть серед нас, скільки всього тих, хто не схильний змішувати вищість із достатком та радо вітати парвеню, який вивчився повадкам кліки та який шляхом правильних зв’язків та навіть жіночних хитрощів увійшов до «вищого суспільства»? Та якщо в певних колах так званого «чорного дворянства» та схожих із ним мирська, космополітична та модерністська недобросовісність ще не здолала певний традиціоналізм, тим не менш, що в цьому традиціоналізмі лишається від істинного і живого традиційного духу, його сили та аскетичної й героїчної непримиренності – всього, що не має нічого спільного із консервативним конформізмом, упередженням та моралізмом?
Проблема нової антиінтелектуальної, аскетичної і героїчної аристократії, фактично феодальної та варварської у питанні твердості та відмови від послаблення власних форм – аристократії не змайстрованої, а такої, що легітимує себе через традицію та «расу» – таке питання є фундаментальним. Тільки вона зможе здолати буржуазну цивілізацію, не газетними статтями, а діями; тільки завдяки їй ми зможемо прийти до якісної форми Держави поза межами тоталітаризму, про що вже йшла мова. Але ця проблема є настільки фундаментальною, наскільки й складною у її вирішенні. Якою мірою можемо ми прагнути пробудження та реінтеграції тих якостей, котрі стали прихованими чи виродились у дворянстві, що зберіглося? Наскільки необхідним буде замість того, щоб «почати заново», примусити себе створити зародки нової знаті – такої, що визначалася би не індивідуальними заслугами чи здібностями мирського або буржуазного роду, а вищим устроєм життя, що ревно передавався би прийдешнім нащадкам?
Не виникає сумніву, що нам слід запобігти можливому змішуванню та зробити все, що в наших силах, щоб домогтися того, щоб мертві були відділені від живих.
Факт того, що існує група людей, які володіють правом носити дворянський титул лише тому, що Геральдична Колегія надала його їм, і тому що вони живуть «спокійним» життям, шануючи буржуазні договори та карний кодекс, являє собою, наскільки ми можемо судити, дещо смертельне для престижу, сили та можливості відродження істинної аристократії. Ми вважаємо, що традиційні титули, які розпалюють приватне і мирське марнославство чи штучно відкривають шляхи для нього, абсолютно несумісні з реалістичним духом фашизму, і водночас вони повинні стати об’єктами справжнього презирства зі сторони кожного, хто відчуває себе істинно аристократичним та бажає, щоб аристократія були силою і реальністю, а не звичайним димом та декораціями для паризьких салонів. Ми вважаємо, що ревізія та відбір в геральдичному дворянстві є необхідними. Якщо володіння буржуазною душею дає комусь право носити аристократичний титул, тоді стає зрозумілим, що такий титул більше не вартує нічого і більше нічого не означає; він стає інструментом не розрізнення, а перемішування.
Випробування, якому можна було б піддати вцілілий нобілітет для завершення розрізнення, може бути в основі своїй досить легким. Питання в тому, щоб змусити їх не зрікатися того, ким вони є. Як у традиційних цивілізаціях, титул, влада і посада повинні бути знову нерозривно поєднані. Той, хто має титул та є чоловіком, повинен відсторонитись від порожнього салонного життя, чаювань, модних готелів та «вищого суспільства»; його необхідно примусити знову взяти на себе те, що належало його отцям – якщо його благородство є дійсним – від чого він радо відмовився, аби принижуватись у мирському житті: володіючи титулом, він повинен бути вимушеним прийняти на себе обов’язки та владу, абсолютну відповідальність, та робити це із розумінням того, що все, що є природним для нього, для інших – виняткове та неприродне. Тільки після проходження цього випробування, його титул буде підтверджено, і він набуде бодай якогось значення.
Неважливо чи багато буде тих, хто провалить це випробування. Це піде тільки на користь аристократії. Насправді, це єдина умова, що дозволить аристократії постати знову, відбірній та панівній, такій, що постачатиме цінні елементи для інтеграції політичної ієрархії нової Держави з деяким видом Нового Ордену, й дієвість цих елементів сходитиме від їхніх якостей та величності внутрішнього значення. Без появи такого Ордену буде складно компенсувати його відсутність сурогатами, тому й наявна плутанина буде зберігатись: існуватиме аристократія духу, яка не є класом, не є патриціанською аристократією, та буде існувати патриціанська й геральдична аристократія, що складається з маргінальних пережитків істинної аристократії, ізольованих індивідів, котрі коливаються в тумані буржуазних імітацій елітизму. Складній справі римського будівництва нової Держави, особливо якщо воно пройде через випробування новим великим героїчним досвідом, судилося швидко піднятися над цим туманом.
Переклад: Іван Калюга
Читати попередню частину за посиланням.
