Одним із найбільш славетних представників урочистої хорової лірики, який має честь бути включеним у канонічний список Дев’яти ліриків філологами елліністичної Александрії, є давньогрецький поет Піндар (грец. Πίνδαρος, близько 518 — 443 або 438 до н.е.).
Літературний спадок поета налічував близько сімнадцяти книг, які були наповнені гімнами, пеанами, дифірамбами, енкоміями, епінікіями, плачами та просодіями. Часові межі текстів датуються з 498 року до н.е. (написано 10-у Піфійську пісню) до 446 року до н.е. (8-а Піфійська пісня). Однак, на превеликий жаль, збереглися лише чотири книги епінікій (хорові пісні, в яких вшановувався переможець спортивних змагань Стародавньої Греції), тому ми можемо тільки здогадуватись про істинну велич поетичного таланту грека.
Очевидно, що така фігура як Піндар є катастрофічно чужою у площині мислення сучасної людини антиміфу. Вихвалення олімпійських богів, відгуки на забуті напівлегендарні події, високі роздуми про сенс буття та долю – такі речі в кращому випадку сприймаються читачем як літературний артефакт, в гіршому – ігноруються та вважаються нікому непотрібними. Якщо тлумачити лірику як спробу заглянути у потаємні кутки людської сутності, то таку неспівставність Піндара з сьогоденням легко пояснити.
Читач нового часу сприймає запропоновані поетом категорії крізь власні уявлення про людину, суспільство, трансцендентне та віру, а в його свідомості, як відомо, немає місця ані чарівним лебедям колісниці Феба, ані блаженним землям Гіпербореї. Це служить причиною того, що Піндар вже дуже давно залишається ціллю пошуку лише вузькоспеціалізованих філологів та літературознавців. Ми не цікавимось Піндаром, а отже не цікавимось античною поезією. А якщо ми не цікавимось античною поезією, то нам не цікава західноєвропейська цивілізація зовсім.
Як чужинець, Піндар з’являється і у світі традиції пізньої хорової лірики Давньої Греції. Народився поет між 522 та 518 до н.е. в Беотії, багатій але культурно відсталій області поблизу Фів. “Блискучих Фів великий стрімчак”, що уособлювався у місцевій ліричній школі, наділив поета оригінальним відчуттям власного стилю, що згодом приніс йому славу на всю Елладу. Греки стверджували, що якось маленький Піндар заснув у лузі, й до його уст залетіли бджоли (прим. дар пророцтва Аполлона вперше прийшов до нього від трьох бджіл) та збудували там свої соти в знак того, що хлопчику судилося стати великим віршотворцем, бо мова його буде солодка, мов мед.
В дитинстві Піндар освоїв гру на флейті, а згодом продовжив музичну освіту в Афінах. Відомо, що він багато подорожував: відвідав Сицилію, Македонію та Єгипет. Щоб осягнути вагомість такої фігури як Піндар, потрібно усвідомити, що поет складає гімни богам не тому, що володіє якимсь талантом, а саме володіння цим талантом є знаком прихильності богів до цієї людини.
Біографічні відомості про Піндара, як і сама його поезія, тісно вплетені в міфологічні античні сюжети: “Так, бога Пана бачили між Кифероном і Геліконом, співаючого пеан Піндара, і за це Піндар склав названому богу пісню з вдячністю за таку честь”. А рід Піндара брав свій початок від найдавнішого роду міста і простежувався аж до часів його легендарного засновника Кадма.
Что воспеть нам?
Исмена
Или Мелию о золотом веретене,
Или Кадма,
Или спартов, племя святых мужей,
Или Фиву в синем венке,
Или все превозмогающую силу Геракла,
Или щедрую славу Диониса,
Или свадьбу белокурой Гармонии?(Гимн Зевсу, 29)
II
Древньогрецька лірика виражалась у двох різновидах: монодичній та хоровій. Теми першої торкались простих та банальних речей: кохання чоловіка та жінки, суперечок, суму з того чи іншого побутового приводу. Хорова ж лірика, у свою чергу, оспівувала тонші матерії: її зміст наповнювали слова, присвячені великим героям та вічним богам. Релігійність греків носила виключний, відмінний від будь-чого іншого, характер, і нам, людям з монотеїстичними уявленнями про світ, зрозуміти її вкрай складно.
По-перше, християнська доктрина виносить фігуру божественного за межі, тобто робить його трансцендентним. А греки жили серед богів, а точніше, боги навідували їх постійно. У зв’язку з цим і простір, що оточував їх, сакралізувався, а отже, і все, проявлене в ньому. Гімни, що оспівували всі важливі для греків події, відігравали фундаментальну роль в цьому процесі. Дні народження, похорони, спортивні змагання, жертвоприношення, обряди, навіть бенкети – все супроводжувалося піснями та танцями.
Зірка генія Піндара загорілась у часи завершення класичних поетичних традицій того часу. Змінювались вірші, змінювалась сама Греція, політичну тиранію якої витіснила демократія. Поет залишився вірним аристократичним традиціям Аполлона Дельфійського, і ще за життя Піндара вважають консерватором. Він не долучається до модної на той час критики “традиційних цінностей”, вірить у велич богів, уникає раціоналізму. Епінікії, що збереглись, складалися Піндаром на замовлення правлячих еліт, ціллю яких було оспівування героя-переможця спортивних змагань, що без сумніву носило ієрархічний кастовий характер та не мало ніякого відношення до нового демократичного устрою.
III
Спроби осягнення смислів, що закладено в поезію Піндара, зазвичай спотикаються об полярну різницю в сприйнятті спортивних змагань у греків та у нас. Здавалося б, навіщо писати такі великі тексти в честь буденної події, перемоги у змаганнях з бігу, наприклад? Справа в тому, що, як було зазначено вище, у системі координат давніх греків боги присутні скрізь. Вони всюди здійснюють свою волю, а отже, і пильно слідкують за перегонами людей, і навіть більше, долучаються до їхньої перемоги. Функція змагань не полягала в виборі кращого в тому чи іншому виді спорту, головним завданням було виявлення улюбленця богів.
Піндар майже ніколи не описує безпосередні змагання. Його увага завжди прикута до переможця (того, хто користується милістю богів), його роду (слава спортсмена розповсюджувалась на всіх його родичів) та місту походження (землі, що також благословенна богами). Чемпіон Олімпійських ігор був прикрасою будь-якого війська, адже ніс разом з собою щось більше ніж фізичну міць, за його спиною йшов сам Зевс. Таких людей називали героями, бо вважалося, що їхня честь проявилась у подвигу, апофеозом якого стали успіх та слава. Піндар виводить формулу такого успіху: “порода” предків переможця, зусилля, прикладені ним, та власне, воля богів.
Матерь состязаний, венчанных золотом,
Ты, Олимпия,
Владычица правды,
Где вещатели над сжигаемыми жертвами
Пытают молниеносного Зевса.(Ол.8, 1-5)
Трата и труд,
Вечные приспешники доблести,
Борются за скрытый в опасностях подвиг.(Ол.5, 15-18)
Розуміння часу – ще одна прірва між нами та цивілізаціями античності. Піндар не мислить лінійно, йому невідомі причинно-наслідкові зв’язки. Всі ці речі з’являються в уявленнях європейців з поширенням християнства, яке знаменує початок лінійного відліку часу та векторизує його напрям. Циклічне сприйняття часу вказує на подію, як на факт, та накладає їх одна на одну.
Піндар не згадує міф, він нагадує про його перманентну присутність.
Саме з цим пов’язаний його консервативний погляд на речі, адже світ цінностей поета статичний. Цей світ не тільки незмінний, але існує без жодних суперечностей. У першій Піфійській оді ми насолоджуємося описами ліри, як інструменту статичного порядку. Піндар – повністю аполлонічний поет в ніцшеанському сенсі.
Побудова епінікій Піндара складалась з оспівування безпосередньої події, героя, його родини та міста; співзвучного міфа, за допомогою якого натякалось на невипадковість перемоги у змаганнях; та молитви до богів, в якій поет просить їх і надалі бути милостивими щодо згаданого героя. Так утворюється коло, при цьому, всі три частини знаходять відголоски одна в одній, адже поет ніколи не нічого не вводить в текст просто так. Піндар зв’язує сучасні йому події з міфом двома способами: безпосередньо (оспівані люди є нащадками богів, або вступають в контакт з ними) та метафорично (поет знаходить “міфічного двійника” для переможця або всієї події).
Метафізичний зміст пісень завжди має вертикальну природу: від людей до героїв, від героїв до богів. Піндар ігнорує або спростовує міфи, які оскверняють богів чи героїв, бо для нього їхня велич та справедливість не підлягає сумніву. Він виправдовує зло роковою відплатою (tisis), яку вершать боги над негідниками та їхніми нащадками. Таким чином, світ для Піндара є довершеним, та керується вічними принципами справедливості.
Надеяться ли на мудрость людскую,
Что одна не бросает человека на человека?
Не проникнуть в умыслы богов
Земным умом,
Ибо он рожден от смертной матери…(Из неизвестных пеанов, 61)
Мартін Гайдеґер тлумачив поезію як словесне творення буття, а поету відводив роль деміурга і посередника між богами і людьми. Нагадати про сенс буття можуть лише поети, бо тільки поетична мова здатна вирватись крізь грати традиційної метафізики до джерел істинного буття. Такої ж думки дотримувався і Піндар. Любимий самими Музами, він стає знаряддям у руках богів, через яке вони маніфестують свої істини. Виявити доленосні події серед історичного потоку та розкрити в них перспективу майбутнього – головна місія Піндара. Він – улюбленець богів в тій же мірі що і герої змагань, яких оспівує. Тільки імена останніх розчинились в історії, а Піндар увійшов у Вічність, в яку так сильно був закоханий.
Ибо без песни
И великая сила пребывает во мраке:
Ведомо,
Что единое есть зерцало для лучших дел –
милостью Мнемосины с яркою повязью
Обрести в славных напевах слов
Мзду за тяготы свои(Нем.7, 13-16)
Автор: Юлія Федосюк
