Характеризуючи війну епохи пізнього модерну, Ернст Юнгер писав: «Битва машин настільки колосальна, що людина перед нею майже повністю зникає. (…) Бій набув форми гігантського, бездушного механізму і пронісся крижаною, безособовою хвилею по землі». У сучасній військовій системі людина стає частиною великого механізму, який веде боротьбу з іншим тотальним утворенням відповідного типу. Дуель як феномен безпосереднього зіткнення двох окремих особистостей у бою, маргіналізована як на дискурсивному, так і на функціональному рівні. Зброя в руках солдата відірвана від тіла, в яке вона влучає після пострілу.
У сьогоднішній війні лише окремим випадає доля пережити екзистенційний досвід персональної зустрічі з ворогом, а необхідності розуміння зброї, як продовження власного буття для воїна, приділяється мало уваги у мейнстрімному військовому порядку денному. Відповідно, акцент зміщується на утилітарні навички солдата, а духовний напрям його підготовки заміщується морально-громадянською мотивацією. Однак у класичну добу такий вимір сприйняття збройного протистояння займав центральне місце у наявних на той час системах збройної етики: лицарському кодексі, бусідо та найбільш систематизованій з них — іспанській дестрезі. Поєднавши християнську філософію, наукові принципи та військовий досвід майстрів своєї епохи, дестреза пропонує високий естетичний ідеал для воїна незалежно від історичної доби, в якій йому довелося взяти до рук зброю.
Теоретичні роботи, присвячені мистецтву поводження з холодною зброєю, почали з’являтися в Іспанії з кінця XV століття. Першу друковану працю з фехтування шпагою і дагою тут було видано у 1474 році під авторством професійних вчителів фехтування Педро де Торреса та Пансо де Перпіньяна. Іспанія стала батьківщиною рапіри — вузького колючого меча з граненим лезом і чашоподібною гардою, а також, будучи однією з найбільш могутніх імперій свого часу, поширила Європою моду на дуельні поєдинки. Іспанські корені має особлива каста фехтувальників — «браво», які могли виконувати функції приватних охоронців, вчителів фехтування та найманих вбивць. Про поширеність лицарських ідеалів у тогочасній Іспанії свідчить популярність епічного роману Гарсі Ордоньєса де Монтальво «Амадіс де Гаула» («Амадіс з Уєльсу»), який був опублікований у 1508 році, користувався великою популярністю протягом усього XVI століття та загалом став одним із перших західноєвропейських бестселерів епохи книгодрукування.
Формування дестрези, як повноцінної школи фехтування, припало на період іспанської Siglo de Oro («золотої доби») за правління Філіпа II другої половини XVI століття. Засновник дестрези — дворянин з Севільї Ідальго Єронімо Санчес де Карранса. У віці близько 23 років він почав службу у сьомого герцога Медіани-Сидонії (найстаріший герцогський титул Іспанії) Алонсо Переса де Гусмана, який пізніше став командувачем іспанської «Непереможної армади», — після смерті легендарного Альваро де Басано. Разом вони брали участь у португальській кампанії в Алгарве 1580-го року, яка завершилася сходженням Філіпа II на португальський трон.
Єронімо де Карранса на обкладинці книги про дестрезу (1582)
За військові заслуги Карранса був удостоєний лицарського звання та отримав командорство в португальському Ордені Христа, що піднесло його соціальний статус, забезпечило матеріальні привілеї та сприяло подальшій адміністративній кар’єрі на службі Іспанської корони. Карранса певний час займав посаду губернатора Гондурасу, брав участь у військових конфліктах в Латинській Америці, Мексиці та Філіппінах (дестреза мала вагомий вплив на формування філіпінського бойового стилю «арніс»). У 1605 році Карранса отримав почесну корону від свого рідного міста Севільї, а Сервантес, який у тому ж році опублікував першого «Дон Кіхота», у більш пізньому творі «Пісні про Калліопу» охарактеризував його як майстра, що «досягнув рівноваги між Аполлоном та Марсом».
Замок Сантьяго у Санлукар-де-Баррамеда (наші дні) — головна фортеця герцогів Медіна-Сідонія, де проходила військова служба Ієронімо де Карранси
Через два роки після Алгарве, Карранса пише трактат «Про філософію зброї, її мистецтво та християнський напад і захист», який став авторським синтезом християнського світогляду, гуманістичної освіти, лицарської етики та особливого соціального устрою Іспанії XVI століття. Після завершення Реконкісти, яка звеличила образ дієстро («майстра фехтування») в іспанському суспільстві, наступним ключовим історичним фактором формування філософського дискурсу стала Контрреформація, котра водночас зайняла місце одного із центральних напрямів державної політики. На тлі поширення протестантизму у Північній, Західній та частково Східній Європі, Іспанія виступила головним оплотом ортодоксального католицизму та активно просувала положення Тридентського собору. Відповідно, християнська філософія мала визначальний вплив на викладені у дестрезі етичні принципи.
Марсель Батайон, один з найавторитетніших істориків Іспанії XVI cтоліття, характеризує цю епоху в іспанському суспільстві як «voluntad de creer» («воля вірити»). Її можна інтерпретувати як акт довіри до віри, тобто екзистенційну впевненість людини в істинності релігійного буття. Він вказує, що у цей період навіть люди, які у власних вчинках суттєво відступали від віри, все одно боялися божественної сили, турбувалися питанням спасіння власної душі — така релігійна атмосфера визначала характер повсякденного життя іспанців. І хоча богословські суперечки, поширені, наприклад, серед візантійців минулого, не користувалися популярністю в релігійно більш догматичному іспанському суспільстві, тогочасні літературні твори містили достатню кількість християнської рефлексії та моральних роздумів щодо правильної поведінки християнина. Сам Карранса у листі до Філіпа II зазначав, що «немає настільки безбожної людини, яка б пишалася своїми вадами й схвалювала їх».
З трактату Жерара Тібо «Академія меча»
Очевидно, що ключовою моральною дилемою в контексті впливу християнства на воїнську етику виступила проблематика кореляції заповіді «Не вбий» та застосування зброї проти ворога. Карранса не проігнорував її у своїй роботі і намагався знайти відповідне етичне обґрунтування такої необхідності. Він вказує, що зброя сама по собі не є гріховною; такою її робить неправедне/непропорційне застосування, яке не має ціннісної причини або мотивоване чистою помстою. На противагу, захист справедливості та інших людей, пропорційність у застосуванні сили, робить застосування зброї моральним обов’язком лицаря. У такому ракурсі дестреза, оминаючи суто технічну складову її теорії, виступає як прояв гуманістично-християнського самозахисту, право на яке даровано Богом людині.
Водночас, уміння розрізняти ситуації, в яких насильство стає необхідністю, потребувало від лицаря високої освіченості, що відповідала трендам іспанського Відродження. На це також впливали соціальні зміни Іспанії XVI століття, коли у визначенні шляхетності дедалі більшого значення набували особисті заслуги, освіта, військова служба та державна діяльність. Відомий іспанський мораліст тієї епохи Дієго де Ермосілья заявляв, що шляхетність (nobleza) полягає не у звільненні від податків чи давності роду, а у «чесноті, величі серця та героїчних діяннях», що наближає таку візію до античного поняття «virtus».
В підсумку, від воїна вимагалося бути не тільки вмілим та мужнім у бою, але й розширювати власний світогляд за рахунок пізнання класичних наук. Цей принцип у Карранси виражений формулюванням «Armas y Letras» («Зброя та знання»), а також поняттям іспанського відродження «Hombre de letras» («Людина знання»). Останнє означало начитану людину, яка здатна описати свою сферу знань за допомогою широкого інтелектуального апарату, використовуючи здобутки інших дисциплін. Концепція Карранси полягала у перенесенні цих цінностей до системи виховання лицарів нового типу, які поєднають у собі якості воїна та вченого.
«Не може бути ні військового мистецтва, ні по-справжньому сильних людей без наук, так само як не може бути і освіченості без зброї; бо на їхньому боці істина, без підстав якої навіть наймогутніша зброя у світі нічого не варта. Плоди наук народжуються з умогляду розуму, сила зброї походить з розважливості та мужності духу»
Незважаючи на поширені стереотипи, іспанська Контрреформація встановила жорсткий контроль переважно за релігійним дискурсом; натомість розвиток таких дисциплін як алгебра, історія, філософія, математика, юриспруденція, навпаки, отримували підтримку на офіційному рівні та піднімали соціальний статус людини, що ними займається, насамперед аристократа. У різних місцях «Філософії зброї» він звертається до таких античних мислителів як Арістотель, Квінтиліан, Евклід та Гален, а сама робота написана у формі діалогів (з прямою відсилкою до Платона та Цицерона), де дійові персонажі часто носять символічні грецькі імена, наприклад, Полімарх («воєначальник») та Філандр («друг людства»).
Перший та другий діалоги мають філософський характер і присвячені обґрунтуванню дестрези як науки і мистецтва, що протиставляється «хибній майстерності» хвалькуватих бретéрів. Спираючись на згаданих античних мислителів, Карранса (який і сам є одним з персонажів діалогів під псевдонімом «Карілао») доводить, що володіння зброєю потребує не лише практичного досвіду, але й широкого спектру наукових знань. Він піддає сатиричній критиці фехтувальників, які спираються виключно на уміння користуватися шпагою, демонструючи, що їх успіх у дуелі завжди буде відданий на поталу випадку. Відповідно, у третьому діалозі Карранса зосереджується на зв’язку володіння шпагою з різними науковими дисциплінами (центральною з яких — геометрія), механічним та фізіологічним засадам роботи зі шпагою.
«…людина винайшла Майстерність Зброї, завдяки якій вона вдосконалює свій дух, бадьорить і тренує тіло, захищає життя, примножує честь, зберігає славу та повагу, і береже її використання для тих випадків, коли злі люди загрожують добрим»
Четвертий діалог містить те саме розкриття принципів дестрези крізь призму християнської етики. Заключна частина роботи представляє казуїстичні роздуми стосовно різного роду моральних питань та принципів поведінки у конфліктних ситуаціях. Пропонуються варіанти словесного захисту, які дають можливість зберегти честь, не вдаючись до насильства. Артикулюються концептуальні та предметні відмінності, що дозволяють вирішувати суперечливі життєві випадки: різниця між «чесною людиною» (hombre honrado) та «людиною честі» (hombre de honra), розрізнення між нападником і захисником залежно від локалізації ран, означення відмінностей між зрадою (traición) та підступністю (alevosía) на основі середньовічних законів «Siete Partidas» («Сім партид») Альфонсо X Кастільського.
«Рішення сумніву — це непереможність істини»
Найбільш характерною особливістю дестрези стала її фундаментальна опора на геометрію. Карранса писав: «Площиноподібна геометрія, як її зазвичай викладають, має кілька основних цілей. Найважливішими є: розвинути розуміння значення та природи математичного доведення; покращити якість мислення в нематематичних ситуаціях; подальший розвиток математичних понять арифметичного та алгебраїчного характеру; забезпечити розуміння взаємозв’язків площини та простору для кращого розуміння природи та мистецтва, як вони застосовуються в повсякденному житті». Ключовим в контексті нашого огляду є саме друге з наведених положень, оскільки вказує на необхідність розвитку способу мислення дієстро, який допоможе йому аналізувати конкретну бойову ситуацію та логічно діяти, спираючись на наявні обставини. Таким чином, геометрія використовувалася для навчання дієстро мислити методично та без емоцій, зберігаючи необхідну холоднокровність та відстороненість.
Ілюстрація імброкадо (удар в ліву частину корпусу)
З розуміння геометричних принципів випливає специфічне відчуття бойового такту майстра дестрези. Майстерністю вважалося вміння прорахувати наміри противника та вивести його в таку позицію, з якої він не може атакувати, однак сам відкривається для атаки. В рамках дестрези tacto означає, насамперед, тактильне відчуття, яке дозволяє дієстро розпізнавати сильні та слабкі сторони, а також наміри свого супротивника під час контакту з клинком. Правильно це можна зробити лише тоді, коли дієстро має достатній рівень теоретичної та практичної підготовки, для того щоб розуміти кути та різні механічні переваги, що досягаються розміщенням свого клинка на клинку супротивника. Однак за наявності відповідної майстерності, дієстро міг контролювати хід поєдинку, на автоматизмі адаптуючи власну стратегію під особливості конкретного супротивника, виключаючи атаки всліпу. Це відрізняло нове вчення (nueva sciencia) Карранси від того хаотичного стилю, який він називав «вульгарним фехтуванням» (esgrima vulgar).
«Вульгарного (фехтувальника), хоча він і стверджує, що знає фехтування, легко виявити, коли в часи гніву та конфлікту він забуває про свою заявлену майстерність, вчиняючи вульгарність у своїх манерах та діях»
Карранса став засновником дестрези, однак його робота та представлені положення зазнали суттєвої критики від послідовників. Один з майстрів фехтування при дворі Філіпа IV критикував Каррансу за нечіткість представлених тез, неструктурованість викладу своєї концепції, а також слабкість дидактичного підходу на фоні часто зайвого акценту на заслугах персонажів: «натякати на те, що існує річ, звана майстерністю, говорити про неї напівнатяками, обіцяючи ось-ось розповісти». Після розриву з учителем на фоні бачення подальшого теоретичного розвитку дестрези, його учень та послідовник Пачеко де Нарваес вказував, що вчитель «не навчає, розважаючи, а розважає, навчаючи». Нарваес, який разом з іншими теоретиками фехтування, називав Каррансу «El Primer Inventor de La Sciencia de Las Armas» («Перший винахідник науки про зброю»), зберігаючи увагу до етичної складової підготовки майстрів, створив власну методологічну лінію в рамках дестрези, зосередившись на підвищенні нормативності вчення та його математизації.
Портрет Пачеко де Нарваеса у його книзі «Книга про велич меча». Напис на стрічці: «Не одержує вінка той, хто змагається незаконно»
Саме у роботах Нарваеса геометрія зайняла місце центральної дисципліни для методології дестрези і вперше отримала конкретний графічний вираз у головній праці майстра «Книга про велич меча» (1600). Місцеві глави носять відповідні назви: «Математичний доказ того, чому прямий кут перевершує інші», «Чотири лінії, що служать для завдання ударів і кроків», «Демонстрація дуги та хорди», «Про природу прямолінійного та кругового руху». Для рівня концептуалізації своєї теорії він спирається на детерміністичний принцип розуміння наслідку через його причину («conocimiento de la cosa por su causa»), що знову ж таки є відсилкою до грецької філософії. Розвиваючи на основі Евклідової геометрії положення Карранси про центральне місце кола у дестрезі, Нарваес пропонує координатну модель, в рамках якої дієстро є центром уявного кола, відносно якого аналізуються всі переміщення, положення зброї та взаємне розташування із супротивником в окружності.
Обкладинка «Книги про велич меча»
Коло, всередині якого знаходиться фехтувальник, пересувається разом з ним, а момент контакту з колом супротивника слугує сигналом до активізації і можливості атакувати. Такий підхід дозволив розглядати поєдинок як систему геометричних відношень, де перевага досягається не стільки швидкістю чи силою, скільки зайняттям вигіднішої позиції. Звідси походить характерне для іспанської дестрези кругове переміщення, яке забезпечує контроль над простором з одночасним збереженням безпечної дистанції та відкриваючи можливість для контратаки.
Геометрія кутів виступає другою ключовою складовою математичної дестрези Нарваеса. Він розглядає кут як один із головних чинників ефективності будь-якої бойової дії, приділяючи виняткову увагу прямому куту (ángulo recto). Раціональними аргументами Нарваес доводить, що таке положення руки й клинка забезпечує найкращий контроль над зброєю та створює оптимальні умови для захисту. Одна з найдетальніших математичних демонстрацій у Libro de las grandezas de la espada присвячена доведенню переваги прямого кута над усіма іншими положеннями зброї.
Вихідна позиція на прямій лінії
Відповідно, важливим елементом системи Нарваеса є аналіз ліній руху. Він виходить із принципу, що шлях руху клинка був максимально коротким для максимізації ефективності його роботи. При цьому він постійно співвідносить два основні типи руху — прямолінійний і круговий. Саме прямолінійний рух дозволяє скоротити шлях зброї до цілі, тоді як круговий забезпечує вихід із лінії атаки супротивника, зберігаючи контроль над його клинком. Разом вони створюють специфічну кінематику дестрези, з її непротиставленням нападу та захисту, де вони поєднуються в рамках єдиного безперервного руху.
«Майстерність і розум — як залізо, коли над ними не працюють, воно покриваються іржею і пліснявою»
Нарваес також звертає увагу на питання пропорцій. У трактаті він намагається математично визначити оптимальну довжину шпаги, співвідношення між довжиною руки та клинка, безпечну дистанцію між супротивниками і відстань, необхідну для ефективного ураження цілі. Як наслідок, декларується, що робота з дистанцією має засновуватися передусім на раціональному розрахунку, домінуючи над інтуїцією та індивідуальним досвідом фехтувальника. Нарваес вводить відповідне поняття — paso geométrico — геометричний крок, яке стало одним з класичних для наступних теоретиків дестрези.
Вступна таблиця «Академії меча» Жерара Тібо
Різні оцінки ідей Карранси та його послідовників знайшли вияв і у літературній сфері, а також відомий факт, коли така суперечка одного разу призвело до відкритої сутички. Сервантес у другій частині «Дон Кіхота» (1614) зображує майстра дестрези, який принижує розгніваного, сильного, але невмілого супротивника. У свою чергу, відомий поет та сатирик дон Франсіско де Кеведо-і-Вільєгас у «Історії життя Бускона» 1627 року не напряму критикує дестрезу за те, що він вважає «бісівським» абсурдом. Демонструючи читачу образ вченого, настільки одержимого геометрією, що він не може осідлати свого мула, не вимірявши гострих і тупих кутів, і від якого тікає перший-ліпший головоріз, який кидає йому виклик. Можливо, це було помстою за образу від Нарваеса: останній, під час їх дуелі, спричиненої гострою суперечкою, збив капелюх з голови Кеведо, на чому бій було завершено.
«У людини має бути причина воювати. Якщо у людини причини немає, то вона не повинна торкатися меча. Це важлива частина Доктрини»
Полеміка між ортодоксальними «каррансістами» та «пачекістами» продовжувалася у першій половині XVII століття, однак аналіз подальших праць з дестрези свідчить про домінування геометрії Нарваеса у тогочасній теорії фехтування. Найякісніші та найдетальніші зі збережених до наших днів зображення моделей класичної дестрези містяться в роботі «Академія меча» (1628) голландського майстра Жерара Тібо, головного популяризатора дестрези у Європі. Трактат вийшов за особистої підтримки короля Франції Людовіка XIII. Зображені в «Академії меча» гравюри донині є головним візуальним джерелом дослідження тогочасного іспанського та загальноєвропейського фехтування.
Читайте також: Модернізація прусської армії: Гельмут фон Мольтке Старший
У роботі «Захист істинної науки про зброю» (1695) Франсиско Лоренсо де Рада, останній з великих теоретиків дестрези, зробив синтез положень основних її шкіл в рамках єдиного викладу, а також перевів геометричні моделі у тривимірний простір через демонстрацію об’єму та сфер, що стало піком математичної дестрези. Однак доволі скоро іспанське фехтування у Європі витіснилося більш прагматичним та доступним французьким стилем, хоча частина майстрів останнього продовжувала застосовувати вихідні поняття Карранси та Нарваеса. Від свого заснування до занепаду дестреза проіснувала 250 років: останні підручники цієї школи, як практичного фехтування для реального бою, датовані першою половиною XIX ст.
«Навіть якщо на певний час абстрагуватися від роздумів про гідність душі, яка й становить її найбільшу перевагу, шановану багатьма, людське тіло у згорнутому вигляді містить у собі не лише все те, що існує на Землі, а й те, що існує на Небі. Воно являє собою цілісність, уславлену своєю гармонією, красою та довершеністю. Його будова перебуває у точній відповідності до Числа, Міри й Ваги, що яскраво засвідчує його безпосередній зв’язок із чотирма чеснотами чотирьох елементів»
«Кола Тібо». Людські пропорції через міфологічні постаті
В історії дестреза залишилася захопливим та довговічним культурним артефактом, що відображає загальносуспільні та аристократичні тенденції ранньомодерної Іспанії, інтелектуальні течії того часу. Протягом останніх ста років дослідники фехтування неправильно представляли її містичною та штучною системою фехтування. На противагу ми пропонуємо розглядати «філософське фехтування» (esgrima filosófica) як високу гуманістичну концепцію Ренесансу, яка ставила собі за мету гармонізувати хаос бою за допомогою законів геометрії, неоплатонівської логіки та християнських етичних принципів. Дестреза вчить, що справжня перемога вимагає насамперед не бездумної люті, а приборкання власних пристрастей та інтелектуального контролю. І сьогодні, коли європейська ідентичність задля самозбереження потребує мобілізації всього свого культурного спадку у концептуалізації воїнських ідеалів, вона може слугувати орієнтиром для воїнів — у ставленні до себе, своєї зброї та викликів, що постаються перед ними у війні проти вульгарного, дикого ворога.
«Той, хто збагнув техніку, лише став учнем. Той, хто перетворив дестрезу в образ мислення та життя, став майстром»
Автор: Лад Буряний
