Здається, якби хтось вирішив укласти каталог найбільш повторюваних в культурі тем, цей список не міг би апріорі не містити теми кінця світу. Есхатологія як думка повторюється в усі часи, серед усіх народів, десь в більш розвинутих формах, десь лише як смутне передчуття. А утім – суть якраз в тому, що очікування на прийдешній кінець – це не якась ексклюзивна монополія конкретної релігії. Ми знаємо про язичницькі і монотеїстичні концепції Останнього Дня, про моністичні і абсолютистські непроявлені стани – словом, як виглядає, есхатологія є не так повторюваною темою – як повторюваною структурою. Але чому вона так часто повторюється і які за нею стоять предикати? Спробуємо розібратися на конкретному прикладі.
І цей приклад – Раґнарьок. Його причини обговорюються в наукових, аналітичних, езотеричних і бозна ще яких колах приблизно від миті, коли людина континенту заново для себе перевідкрила напівпохований в темряві сторіч міт про сутінки германо-скандинавських богів. І ця тема особлива актуалізувалась конгеніальною оперою Ріхарда Ваґнера “Сутінки богів” (Götterdämmerung). Але щоразу проступала одна серйозна проблема – точніше сумнів: чи ми не накладаємо на давніх, архаїчних і тих, що перебували в іншій онтологічній системі, людей, свої – хай би там лише модерні, але ж і неминуче релігійно інші – уявлення. Чи ми не вигадуємо, простіше кажучи, за цих людей їхній світогляд і їхні очікування?
Але навіть попри ці – абсолютно виправдані – сумніви, відмовитись від питання – що зумовлює Раґнарьок? – ми не можемо, бо інакше матимемо одвічну темну лакуну, сліпу пляму скандинавського духовного світогляду. Тож спробуємо таки дати на це питання відповідь і висунути певну гіпотезу, яка, щонайменше, має право на існування, бо спирається на архаїчний індоєвропейський субстрат. Ця гіпотеза стосується гордині і празакону – як основних предикатів кінця північної аісторії.
Аісторичний світогляд: чим греки схожі на скандинавів?
Будь-який архаїчний світогляд починається з одного єдиного кита: з повного нерозуміння історії і розвитку. Архаїчна людина не мислить світ як напрямок до мети, вона існує в теперішньому моменті, в тому, що Боецій і подальші схоласти називатимуть nunc stans, усталеним теперішнім. Минуле для архаїчної людини мітичне, а майбутнє – туман. Тож бути можна лише в моменті тут-і-зараз, у теперішньому. Відтак не про яке історичне чуття не йдеться.
Але є ще одна причина, авжеж, яка позбавляє історію руху і, фактично, нівелює її – це циклічність. Ми знаходимо її детальні описи в двох джерелах – у “Роботах і днях” Гесіода і в індійській теології. Ця концепція епох, які змінюють одна одну в низхідному порядку, по-перше, вже заперечує будь-який розвиток, а, по-друге, є свідомо магаюґовою (санскритський термін, що охоплює чотири індійські (у греків – пʼять) епох тут є дуже доречним) – тобто епохи стаються в певній послідовності не одноразово і випадково, а щораз повторюються, коли закінчується певний цикл і починається новий: золото стає міддю, щоб знову стати золотом, яке знову стане міддю. Циклічність і низхідність – це песимістична герметичність часу, а не геґелівська філософія історії. Чуття Шпенґлера є в цьому сенсі більш традиційним, хоча воно все ж обтяжене знайомством з історією.
А архаїчна людина історії не знає. І сама думка про розвиток асоціюється в неї з гординею. І з невідворотністю. Можливо, тут ми маємо перший ключ до розуміння Раґнарьоку. Спробуємо тепер зрозуміти в чому він полягає.
І ось на цьому моменті варто уточнити дефініції. Вони походять з грецької, але – що цікаво – мають відповідники в старопівнічній мові.
Перша з них – це гординя, яку греки називали гібріс (ὕβρις). Звернемось щодо його визначення до класичного словника Liddell–Scott–Jones (LSJ), A Greek-English Lexicon:
ὕβρις, εως, ἡ
A. Свавілля, зухвалість, насильство, що виникає через гордість силою або через пристрасть: надмірна впевненість у власній могутності, яка призводить до порушення меж належного; поведінка, що виявляє зневагу до іншого та встановленого порядку. У морально-філософському сенсі — зарозумілість, через яку людина переступає людські й божественні межі.
2. Хтивість, розпуста: надмірне підкорення тілесним бажанням, протилежність σωφροσύνη — самовладанню й поміркованості.
3. Щодо тварин: лють, буйність, неконтрольована сила.
II. Образа, наруга, зневажливий вчинок: конкретний прояв свавілля — дія, спрямована проти честі або гідності іншої особи; у правовому контексті — тяжке посягання на особу, зокрема насильство або приниження.
III. У праві: загальний термін для тяжких образ і злочинів проти особистості.
B. ὕβρις як особа: зухвала, насильницька людина; той, хто чинить свавілля1.
Це не просто гординя в звичайному розумінні цього слова – йдеться про зухвалість стосовно богів, яких архаїчні греки мислять як прояви сил, що мають владу над їхніми життями (до певної міри емотивно). Ця гординя була знайома і нордам – в північній мові названа ofmetnaðr. Словник Віґфуссона-Клісбі перекладає це слово як “сповнений гордості, full of pride”. Саме слово metnaðr ми зустрічаємо не деінде, а в одній із ключових для скандинавського світогляду пісні – у “Повчаннях Високого”:
| 79 Ósnotr maðr, ef eignask getr fé eða fljóðs munuð, metnaðr hánum þróask, en mannvit aldregi, fram gengr hann drjúgt í dul. (Редакція Ґудні Йонансана) | 79 Муж маломудрий, раптом діставши статок чи жінки кохання, стане пихатим, але не розумним, далеко зайде у нахабстві. (В перекладі Віталія Кривоноса) |
Тут важливо означити декілька ключових моментів. Якби цей вірш промовив якийсь дуже розумний скальд, справа одна. Але її промовляє Одін – верховний бог пантеону. І загальна ідея поеми – категорична проста: це інструкція з правильного стану світу і його неправильного стану. Тобто гординя (вона ж пихатість, вона ж погорда) належить до того кшталту явищ, що хитають сам Усесвіт. В цьому сенсі ofmetnaðr як посилена версія metnaðr є аналогічною гібрісу – це гординя, якою спричиняється руйнація усталеного порядку. І яка це в біса варунічність (тут ми відсилаємо читача до теорії Жоржа Дюмезіля), якщо від неї відвертає цілковито варунічний герой – Вотан? Отож-бо.
Але окрім гібрісу існує ще й інше явище, яке у греків архаїчного періоду, до ототожнення із певною богинею, звалось Дике (Δίκη). Дике втілювало безособове правосуддя, що завʼязувалось на стосунку із Ананке (Ἀνάγκη) – суворою космічною необхідністю. І все це цілком зрозуміло для греків – знову ж таки той самий Гесіод у “Роботах і днях” говорить про ці світотворчі принципи як про таке, що само собою розуміється і не підлягає надто точному поясненню: присутні в курсі і так. А чи були в курсі присутні на півночі. Найімовірніше, що так. Принаймні, вони таки мало мали своє Ананке.
Але що таке Ананке? Класичний словник Liddell–Scott–Jones (LSJ), A Greek-English Lexicon надає досить вичерпну статтю на означення цього поняття:
ἀνάγκη, ἡ
іон. та еп. ἀναγκαίη, ἡ
A. Сила, примус, необхідність: первісне значення — сила, що змушує, неминучість, примус. У Гомера часто вживається у давальному відмінку ἀνάγκῃ як прислівник: «з необхідності», «примусово», «неминуче». Також означає дію силою, примушування. Вирази ὑπ᾽ ἀνάγκης — «під примусом», ἐξ ἀνάγκης — «з необхідності», κατ᾽ ἀνάγκην — «за необхідністю». Конструкція ἀνάγκη ἐστί + інфінітив означає «необхідно, що…», «мусить бути так, що…». У трагедії часто вживається для позначення неминучості або вимушеності.
2. Необхідність у філософському сенсі: фундаментальний принцип необхідності, протилежність випадковості; у філософії — логічна й онтологічна необхідність. У множині ἀνάγκαι — природні закони, необхідні порядки буття. У космологічному значенні — невідворотний порядок, якому підпорядковані явища світу.
b. Природна потреба: тілесна або життєва необхідність, природний примус, зумовлений самою природою людини.
c. ἡ ἀ. τοῦ τόπου: необхідність місця, умови середовища або обставин, які визначають можливість дії.
d. ἀνάγκη δαιμόνων, αἱ ἐκ θεῶν ἀνάγκαι: божественна необхідність, доля, невідворотний порядок, що походить від богів. У поезії часто персоніфікується як космічна сила Необхідності, якій підкоряються навіть боги.
3. Примус, накладений вищою силою: зовнішнє змушування, влада або сила, що примушує діяти певним чином.
b. Насильство, покарання, особливо тортури: примусові заходи, жорстоке поводження, фізичний або юридичний примус; у множині ἀνάγκαι — засоби примушування або катування.
c. Вимушеність, крайня необхідність: стан, коли дія здійснюється не добровільно, а через тиск обставин або неминучі умови.
d. Застосування фізичної сили: механічний вплив або лікування за допомогою фізичного примусу.
4. Тілесний біль, мука, страждання: фізичне або душевне терпіння, біда, скрута; стан тяжкої необхідності чи страждання.
II. Кровний зв’язок, спорідненість: родинний зв’язок, близькість за походженням.
III. = ἡ δικαστικὴ κλεψύδρα: судова клепсидра — водяний годинник, що використовувався для вимірювання часу судових промов2.
Перед нами фундаментальний празакон буття – невідворотність долі як така. Те, з чим не сперечаються. Але який він має аналог на Півночі? Якщо і розшукувати кандидатів, то принципу Ананке найближче відповідає старопівнічний ör-lög. Словник Віґфуссона-Клісбі дає досить розлоге визначення цьому поняттю:
ör-lög (ǫr-lǫg)
ім. мн. [від ör-, = нім. ur-, та lög; див. örlygi] — первинний закон, доля, вирок, приречення, = грец. μοῖρα; þær lög lögðu … örlög seggja (“вони поклали закон… виголосили долю”), Vsp. 20; ek sé Baldri örlög fólgin (“я бачу долю, приховану для Бальдра”), 36; örlög sín viti engi fyrir (“ніхто не знає наперед своєї долі”), Hm. 55; þvíat þú öll um sér örlög fyrir (“бо ти бачиш наперед усю долю”), Skv. 1. 28; aldar örlög hygg ek at hón öll viti (“гадаю, вона знає всю долю людства/віку”), LS. 21, 29; dæma örlög manna (“судити/визначати долю людей”), FaS. iii. 32, Edda 8; Nornir ráða örlögum manna (“норни розпоряджаються долею людей”), 11; stýra örlögum (“керувати долею”), Al. 79, 141; urðu þau örlög Hákonar jarls, at Karkr jarl skar hann á háls (“такою була доля ярла Гакона, що ярл Карк перерізав йому горло”), Nj. 156; Afríkar skulu nú fá örlög sín (“нехай тепер африканці отримають свою долю”), Karl. 366; hann var manna vitrastr svá at hann sá fyrir örlög manna (“він був наймудрішим з людей, бо бачив наперед долю людей”), Nj. 162; spyrja at örlögum sínum (“питати про свою долю”), FS. 19; þat er örlögin höfðu fyrir skipat (“те, що доля наперед призначила”), Al. 19; drýgja örlög — “звершити/витерпіти свою долю” (англ. “to dree one’s weird” — архаїчний шотландський вислів “терпляче зносити приречене”), Vkv. 3; er þat líkast at liðin sé mín örlög — “схоже, що моя доля, вироблена в цьому світі, добігла кінця” (дослівно: “моє прожите у праці життя минуло”), FS. 84; örlög-símu, örlög-þættir — “нитки/пасма долі” — нитки, які пряли норни при народженні людини, Skv. 2. 14, Hkv. 1. 3; örlaga bönd — “пута/зв’язки долі“, Skald H. 3. 4. örlög-lauss, прикм. — “бездольний“, той, чиє життя ще є чистим аркушем/не визначене, Vsp. 17; örlaga-nornir, örlaga-dísir (у сучасній поезії) — “сестри долі“, тобто Парки.
ör-lög (ǫr-lǫg)
II. — звершення, діяння, подвиги; segja frá örlögum sínum (“розповісти про свої звершення/пережите”), LS. 25.
ör-lög (ǫr-lǫg)
2. — війна; пор. örlygi, і сучасне данське orlog; lætr hann vaxa stór örlög við heiðnar Þjóðir (“він допускає розростання великої війни проти язичницьких народів”), Ósv. S., написано наприкінці XV ст.3
Отож, орльог ототожнюється із мойрами греків і парками римлян, але, на нашу, думку це, мʼяко кажучи, занадто різке рішення: не цілком зрозуміло, чи греки архаїчної доби вже мислили категоріями мойр, тому співвідносити орльог слід, радше, із Ананке – бо це поняття таки дійсно архаїчне. Тим більше, що якщо і порівнювати когось у скандинавів із мойрами-парками, то, хай там це вже набридло багатьом читачам і дослідникам, робити це слід із норнами.
Орльог – штука більш явищна, ніж персоніфікована, то і шукати їй відповідності слід в іншому явищі, а не в персонах. Та це ще не все. Можна побачити, що сам термін орльог, не втрачаючи на конотаціях, ще й використовується як позначення війни – війна мислиться як така, що її не відвернеш – бо вона належить до первинного закону долі, до того, що людиною не вирішується – але що може карати людину, якщо людина посягає на більше, ніж їй дане – тобто занурюється у стан ofmetnaðr – гордиться собою понадміру.
В Старшій Едді ми зустрічаємо термін орльоґ в контексті передбачення Вьольви у “Пророцтвах Вьольви”, де вона якраз-таки передбачає незворотність долі:
| 20. Þaðan koma meyjar margs vitandi þrjár ór þeim sæ, er und þolli stendr; Urð hétu eina, aðra Verðandi, — skáru á skíði, — Skuld ina þriðju; þær lög lögðu, þær líf kuru alda börnum, örlög seggja. (Редакція Ґювдні Йоунссона) | 20 Звідти три діви багатовідомі вийшли із моря, і стали під деревом. Урд одну звати, Вєрданді іншу, – руни різьбили, – Скульд була третя. Закони складали, життя укладали усім, хто родився, долю рекли. (В перекладі Ілька-Біленка Шумахера) |
Долю, як ми бачимо, ніхто не витворює – її саме що речуть, просто сповіщають люд маломудрий про наслідки і причини. Ані боги, ані люди навіть не намагаються переграти чи змінити долю. Інша справа, що пробують переламати, але про це – пізніше.
Та, окрім орльогу, ананке відповідають і такі поняття, як skuld (“обов’язок, борг”) і nauð (“нужда, потреба, необхідність”). Ім’я Skuld носить одна з трьох головних норн, і не просто так: разом із Урд (“Доля”) і Верданді (“Становлення, розвиток”) вона втілює екзистенційний механізм усякої живої істоти. Через становлення під примусом обов’язку реалізується доля. Схожу функцію виконує науд-потреба, і за вжитком у сагах відповідає словниковому визначенню Ананке, наведеному вище. Слова майора Арчі Ґейтса, персонажа Джорджа Клуні з кінострічки “Три королі” – “Людина робить те, що їй потрібно” – давні скандинави зрозуміли б так само добре, як і давні греки.
Але як все це стосується Раґнарьоку? Перед тим як спробувати відповісти на це питання, означимо можливий спектр причин, через які й стається ця есхатологічна подія. Тут є кілька гіпотез. Розглянемо їх задля кращого розуміння ситуації:
Що спричиняє сутінки? Декілька пояснень кінця світу
1. Версія, яка лежить на поверхні та не потребує жодного морально-етичного контексту, апелює до старої доброї солярної школи мітознавства ХІХ століття. За нею, йотуни, сини Муспелля, звільнений Локі, корабель мерців Наґльфар, велика зима Фімбульветр, монструозні вовки, змій Мідґарду тощо – просто маніфестація руйнівних природних процесів, таких, як похолодання, виверження вулканів, землетруси, повені, сонячне і місячне затемнення, лісові пожежі, пошесті, інфляція національної валюти et cetera. Германці протягом своєї історії від бронзової доби до вікінгів пережили принаймні кілька серйозних кліматичних криз, остання з яких сталася у VI столітті і могла вплинути на формування мітологеми трирічної зими, Фімбульветр, які, вірогідно, супроводжувалися карколомними соціально-економічними та політичними потрясіннями. Відтак не слід дивуватися, що ці процеси лягли в основу есхатологічного сюжету, витлумаченого мовою міту. Катастрофи стаються, такий закон природи, ніхто не винуватий.
2. Інша причина може полягати у реалізації принципу відплати, на якому і трималася вся юридична система давніх германців, а отже і уявлення не лише про спільне благо, а і про справедливість. Відплата, помста – це необхідний (skuldugr, nauðigr) акт становлення (verdandi) долі людини (urðr). Хто ж кому мститься? В першу чергу, хтонічні сили – йотуни, турси, хримтурси тощо – богам за вбивство їхнього пращура Іміра. Тут не важить, що вони його могли і не любити, і взагалі не знати – старший родич був убитий, і за це необхідно відплатити винуватцям. Той факт, що міт про вбивство Іміра, його розчленування і утворення світу з його решток, можливо розглядати в оптиці мисливського міфу (де Імір є не суб’єктом, а законною мисливською здобиччю, кожна складова якої має вжиток у господарстві), зовсім не скасовує скульд йотунів помститися за нього.
3. Також у йотунів могло “накипіти” на богів за регулярні знущання і спроби їх ошукати. Про це йдеться у цілій низці мітів: про здобуття Одіном меду поезії, про побудову стін Асґарда, про сватання Фрейра через Скірніра до Ґерд, про вбивство Т’яці, про здобуття пивного казана у йотуна Гюміра, про те, як Одін спровокував Грунґніра на битву з Тором заради скакуна, не кажучи вже про те, що Тор постійно їздить вбивати йотунів. І також образа Фенріра за те, що його зв’язали, ще й обманом, у якому був замішаний Тюр – бог честі, такий собі Мітра нординої традиції. Те, що у низці цих випадків почасти винуваті самі йотуни, а то і взагалі – треті особи (наприклад, дверґи – маніяки з міфу про Мед Поезії), не скасовує того факту, що йотуни мали підстави для помсти богам.
4. Еддична пісня “Пересварка Локі” (Lokasenna) дає підказку для такої причини кінця світу, як моральний занепад богів. За сюжетом Локі послідовно звинувачує богів у бозна-яких збоченнях: Одіна – у тому, що він практикує сейд (жіночий вид магії) і несправедливо роздає перемоги, Браґі й Тора – у боягузтві, Нйорда – у тому, що він тут взагалі заручник, і що йому велетки мочилися в рот, “наче в корито”, Тюра – у тому, що той не може встановити мир серед людей, а всіх богинь – у страшенній, нестримній, екстраординарній розпусті. Це лише мала частина кпин Локі з богів, лише ті, які дають підстави запідозрити їх ув ergi: трансгресії, виході за сталі межі соціальних і ґендерних ролей, надмірність, перш за все – сексуальну, коротше сказати – збочення. Ну і якщо у вас цілий Асґард – це просто якийсь острів Епштейна, то чи вартий світ, яким вони порядкують, існування?.. І як тут не згадати розпачливий вигук Гамлета: “Пробзділось щось у данському князівстві!”…
Ну і зрештою, не варто забувати про цілком логічний процес, коли сили хаосу просто хочуть знищити космос і відновити статус-кво, який був до створення космосу, широко відомий з різних міфологічних традицій.
Але позаяк ця розвідка – не розширена довідка з Вікіпедії, то і ми таки маємо дещо сказати. Наша гіпотеза полягає у тому, що на рівні з іншими морально-етичними причинами Раґнарьоку, якщо поставити собі задачу такі шукати, слід розглянути і руйнівний ефект від того, що давні греки називали гібріс, а давні скандинави – метнад. Гіпертрофована гординя, зарозумілість, пиха, яка зрештою переходить у хамство, є, на наш погляд, однією з важливих рис морального занепаду давньоскандинавського суспільства – так само як братовбивчі війни, неконтрольована розпуста, інцест, збочення (зокрема вихід за межі ґендерних ролей), безкарні порушення закону. Як же це працює?
Неважко помітити, що, хоча грецькій міфології не настільки притаманні есхатологічні мотиви, як, скажімо, тій же скандинавській, наслідки гібрісу там цілком виразно руйнівні. Яскраві приклади гібрістичних героїв – це Ахілл та Аякс з “Іліади” і, звісно ж, Одіссей. Усі вони порушують ἀνάγκαι – космічні закони необхідності, через що потрапляють під дике, космічний же примус. Особливо добре це видно на прикладі Одіссея, який через свій гібріс стає учасником навколосвітнього квесту – не кінець світу, звісно, але і приємного небагато.
Гіпертрофовану гординю – метнад – проявляють принаймні декілька скандинавських мітологічних героїв. Можливо, його проявом є сюжет із жертвопринесенням Одіна самому собі на Світовому Дереві з метою пізнання рун – які за контекстом еддичної пісні “Промови Високого” є не лише магічним алфавітом, а й, виглядає на те, втіленням таємних законів світобудови. Навіть якщо ні – спроби Одіна відтермінувати або скасувати Раґнарьок вже самі по собі є вельми самовпевненими. Його дружина, Фріґґ, також досить самовпевнено намагається зробити свого сина Бальдра невразливим, вимагаючи від кожної живої та неживої істоти та субстанції клятви не шкодити йому. Скірнір, слуга Фрейра, під час сватання до Ґерд також поводиться більш ніж пихато, погрозами примушуючи дівчину до послуху. Валькірія Сіґрдрів, згодом ототожнена з Брюнгільд, проявляє зарозумілість, знехтувавши наказом Одіна і віддавши перемогу в битві не тому конунґу, на якого той вказав. Але найбільш гібристичні герої скандинавської традиції – це, мабуть, Тор і Локі. Тора за його самовпевненість було покарано у країні Утґарда-Локі, де він (хоч і не знаючи про це) намагався випити океан, підняти над головою Змія Мідґарду та перемогти саму Старість. Ну а Локі весь час здається, що він завжди зможе всіх перехитрити, за що зрештою і настає закономірна і жахлива розплата.
Бачимо гібріс-метнад і на прикладі таких смертних, але міфологізованих героїв, як Старкад Сильний, Гейдрек, Гервьор і Раґнар Лодброк. Старкад проявляє неконтрольоване ультранасильство, явно перетинаючи межі адекватності (а межі адекватного застосування насильства, як ви можете уявити, у давньогерманському суспільстві були доволі широкі). Гейдрек вважає себе найрозумнішим і викликає на змагання у знаннях мудреця Ґестумблінді, яким виявляється сам Одін, який його і карає. Гервьор пробуджує від смерті свого батька-берсерка Анґантюра, щоб той віддав їй чарівний меч Тюрвінґ. Анґантюр чесно попереджає, що меч не лише чарівний, але і проклятий, і призведе до насильницької смерті весь рід Гервьор, але їй байдуже, – і пророцтво мертвого берсерка зрештою збувається. Ну а Раґнар самовпевнено вирушає завойовувати Англію лише з двома кораблями, що закінчується для нього смертю у ямі з гадюками. І справжнім рок-гітом, лем менше з тим.
Тож які у нас висновки?
Якщо трактувати орльоґ не просто як заздалегідь визначений стан речей (долю), а певну систему космічних законів і відповідностей, то можна припустити, що metnaðr, а тим паче ofmetnaðr, наряду з ergi (“збочення”), hordómr (“розпуста”), nið (“негідна поведінка”) та іншими осудними людськими проявами є зазіханням на цю систему. Але вона так само добре відкалібрована, як і у давніх греків. На неї можна зазіхнути, але не можна порушити: майже всі вищезгадані персонажі зрештою дістають відплату за свою пихатість, реалізуючи таким чином “те, що має статися”: той-таки орльоґ.
Треба зізнатися відверто, що тут у авторів цієї статті відбулися розбіжності у поглядах.
На думку Семена Бондаря, Раґнарьок є результатом зловживання гординею, фактично – космічною карою за метнад. Фактично, світ від початку має цілковито мітраїстично-варунічні межі, які повсякчас розширюються, тобто, простіше кажучи, порушуються. А порушене табу в архаїчному суспільстві не сприймалось як звичайний напад на суспільний договір – зазіхання спрямовувалось на самий космос. І космос, ну наче Душа Світу в Платона, відповідав зворотними діями. В цій перспективі, що таке Раґнарьок, як не відповідь на останню краплю? А що усі знають, що вона, крапля, впаде і станеться це неминуче – то кому від цього холодно чи спекотно? Метнад вимагає орльоґу, гібріс вимагає немезису – все дуже просто, хоча і не дуже оптимістично.
Віталій Кривоніс же тримається думки, що метнад – термінальний, осудний і згубний прояв такої досить нормальної людської якості, як гордість – є не причиною, а лише однією з ознак невідворотної катастрофи. На жаль, давні скандинави не сформулювали прозорої, розгалуженої теології, на відміну від, скажімо, давніх індусів, тому про залежність есхатології від поведінки людей і богів у нас залишилися самі туманні натяки. Але якщо припустити, що залежність насправді усвідомлювалася – можна бути майже впевненими, що метнад був одним із тих проявів “людського, надто людського”, за який Доля не могла не наслати покарання – невідворотне і праведне.
Зрештою, кожен читач лишається зі свободою обирати найближчу гіпотезу. Бо, навіть якщо ми на мить забудемо про всю цю мітологему Раґнарьоку, – питання погорди й невідворотності все ще переслідуватиме нас – особливо, в менти наших кінцесвітів.
Автор: Віталій Кривоніс, Семен Бондар
