Ворпсведе, поблизу Бремена, 16 червня 1903
Близько десяти днів тому я, задосить змучений та втомлений, полишив Париж, і вирушив до однієї північної рівнини, чиї шир, тиша та небо повинні повернути мене до життя. Та я втрапив у смугу затяжних дощів, що сьогодні вперше вирішили послабити свої лабети над цим тривожно дихаючим краєм. І цей перший проблиск світла я користаю аби привітати вас, любий пане.
Любий пане Капуссе, я так довго лишав ваш лист без одвіту не тому, що я про вас забув – зовсім ні: це один із тих листів, що зустрівши його поміж інших листів, хочеш перечитувати знову й знову. Коли я читав його, ви немов поставали поруч зі мною. Лист від другого травня, певно, ви пам’ятаєте. Я перечитую його у великій тиші цих просторів, і ще сильніше, ніж у Парижі, мене зворушує ваша гожа турбота про життя. У місті вона губилася серед надмірного гамору, від якого навіть речі пробирають дрижаки. А тут, де навколо мене розлігся могутній, омитий морськими вітрами край, я розумію — на питання й почуття, що живуть своїм окремим життям у власних глибинах існування, жодна людина не здатна дати вам відповідь. Навіть найкращі хиблять у словах, силкуючись описати щось найтонкіше та майже невимовне. Однак я переконаний, ви знайдете рішення, як продовжите триматись речей, подібних до тих, що в них кохається мій зір. Тримайтеся природи, її простоти, тієї малості, що майже всі випускають її з поля зору, але що раптово може стати дечим великим та неосяжним. Як полюбите ви цей дріб’язок, як із щирою покорою слуги намагатиметесь здобути довіру того, що видається вам убогим — ви завважите, яким легшим, ціліснішим та миролюбнішим стане навколишній світ. Не для розуму, що, подиву повен, заклякне на місці, але для вашої свідомости, поважності та пізнання. Ви ще такий молодий, стоїте біля самих джерел [життя]. Маю до вас найщиріше прохання, любий пане: віднайдіть терпіння для усіх гордієвих вузлів вашого серця, полюбіть самі запитання, полюбіть немов зачинені палати, чи книги, написані іншою мовою. Не вишукуйте відповідей, що не можуть бути вам дані, бо не ужилися б ви ще з ними. А мова ж про те, що варто жити. Живіть запитаннями. Можливо, одного далекого дня, ви, заледве те усвідомивши, пізнаєте відповідь. Можливо, ви носите у собі здатність створити та сформувати у собі чистий, благословенний спосіб життя. Рухайтеся в цьому напрямі та вітайте все, що буде вам дано, із великою довірою. Коли воно народжується лише з вашої власної волі, з якоїсь внутрішньої необхідності, – прийміть і його, не відвертайтесь. Статевість – це важко, так. Але важким є наш тягар, і майже все істинне є важким, і все є істинним. Якщо ж ви зможете із вашої природи, досвіду, дитинства чи спромоги виснувати власну думку щодо статевості, тоді не варто й боятися втратити себе чи стати негідним свого найдорожчого скарбу.
Тілесне задоволення – чуттєвий досвід, тотожний незатьмареному спогляданню. Ачи чисте почуття, що сповнює вашого язика смаком солодкого плоду. Воно є великим нескінченним досвідом, що нам даровано, засобом пізнанням світу, повнотою й сяйвом пізнання. Не є чимось поганим відчувати його в собі. Негожим є те, що майже кожен з нас зловживає цим знанням, розтринькуючи його задля досягнення збудження у втомлених закутках власного життя, використовує її немов розвагу замість того, аби зробити місцем зосередження свого зеніту. Людство ж і їжу перетворило на дещо інакше: чи то на нужду, чи то на надмірність, тим самим розмивши сутність цієї потреби. Так само ми спотворили й інші глибинні, прості нужди, у яких перероджується життя. Та дехто все ж здатен пізнати їх незбаламученими (і коли це не буде хтось надто залежний, то хоча б самотній). Цей дехто пам’ятатиме, що всяка краса тварин чи рослин є лиш ніжною, довговічною формою любові. Він може дивитися на тварину так, як дивиться рослина: терпляче, бажаючи возз’єднання, творення нового життя та зростання – не з тілесної хоті чи фізичних страждань, а з необхідності, що схиляється перед чимось більшим за хіть та страждання, могутнішим, ніж воля та спротив. О, якби ж людина смиренніше приймала цю таємницю, що нею сповнена земля навіть у своїх найменших часточках, ставилася до неї серйозніше, терпляче несла її, якби відчувала, якою невимовно важкою вона є, замість того, аби так нею легковажити. Якою благоговійною була б її пошана до власної плодотворності – не залежить від того, чи проявлялась би вона духовно, чи тілесно. Адже й духовна творчість походить од плоті, вони – одного поля ягоди, лиш з тією одмінністю, що духовний побратим є ніжнішим, захопленішим і тривалішим повторенням тілесного. Жага бути творцем, жага породжувати й творити, не була б можливою без великого нерозривного утвердження й потвердження світом, без тисячократної згоди речей та живих істот. Тому її насолода так несказанно прекрасна й багата – вона ввібрала в себе спадкову пам’ять про мільйони зачать та народжень. У самій думці про творчість оселилися тисячі забутих ночей кохання, що сповнюють її величчю та піднесенням. І ті, хто вночі сходяться та єднаються в хиткій насолоді, звершують поважну працю: вони накопичують солод, глибину й силу для пісні якогось майбутнього поета, який постане, щоб висловити невимовне блаженство. Вони прикликають майбутнє. І навіть коли вони йдуть непевним шляхом, сліпо падають в обійми одне одного, майбутнє все одно приходить – постає нова людина. На ґрунті випадковості, яка тільки здається трапунком, постає закон, завдяки якому життєздатніше й сильніше сім’я прямує до зерна, спрямованого назустріч йому. Не дайте поверхневим явищам вас обманути: на глибині усе підпорядковується закону. Ті, хто користуються цією таємницею хибно й негідно, (а таких надто багато) насправді втрачають її лише для себе, передаючи далі немов запечатаного листа. Нехай вас не бентежить розмаїття назв та складність оказій. Усі ми, певно, живемо в лоні великого материнства, спільної туги. Краса дівчини, істоти, ще (як ви влучно сказали) не здійснила анічогісінько – то є материнство, що передчуває себе, готується до себе, боїться й жадає себе. Краса ж матері – це материнство, що служить. Краса старої – спомин, повен величі. Мужу також притаманне материнство, як тілесне, так і духовне. Його зачаття є своєрідним народженням, народжується ж він у ту пору, як творить із найглибшої повноти єства. Ймовірно, жіноче та чоловіче начало набагато спорідненіші, аніж ми звикли думати, а велике оновлення світу, певно, полягатиме саме в тому, що чоловік і жінка, звільнившись від усіх хибних почуттів та усякої неприязні, перестануть бути супротивниками й зустрінуться як брат і сестра, як ближні, щоб разом, просто, сумлінно й терпляче нести важкий тягар людської статевості, покладений на них.
Та те, що для багатьох стане можливим, либонь, невідомо – коли, те одинак вже зараз може власноруч приладжувати та розбудовувати, рідко коли він схибить. Тому, любий пане, любіть вашу самотність, без нарікань зносьте біль, що вона його вам учиняє. Адже як ви зауважили, ті, хто був поруч вас, тепер одкололись, і це значить, що надовкіл вас зачинає формуватися шир. Близьке оддаляється – отже, ваш обрій вже розширився під світлом зір. Радійте вашому виростанню, що до нього нікого ви не можете покликати з собою, будьте певні та стримані перед тими, хто лишився позаду, не тривожте їх вашими сумнівами, не лякайте вашими впевненістю ачи радістю, що їм її не сягнути. Старайтесь спорудити з ними нехитру та щиру співдружність, що не буде змінюватись лиш од того, що міняєтеся ви. Любіть в них ту інакшу форму життя, будьте милостиві до тих, хто досяг поважного віку та бояться одинокості так само сильно, як ви їй довіряєте. Уникайте тої драми, що так часто виникає поміж батьками та дітьми. Вона виснажує дітей та випалює любов старших, любов, що діє й зогріває, навіть коли ви того не усвідомлюєте. Не шукайте в них порад, не ждіть на порозуміння, та вірте в любов, що, немов спадок, чекає на вас. Повірте, в цій любові є така сила й таке благословення, що ніколи не змусять вас облишити справу чи піти іншою стезею!
Добре, що ви тепер ви опануєте таке заняття, яке зробить вас незалежним та змусить покладатися лише на себе. Наберіться терпіння, не думайте, що ваше внутрішнє життя обмежиться формою цього заняття. Я знаходжу його справді важким, воно вимагає неабиякої відповідальності, обтяжене безліччю умовностей, та майже не лишає місця для власного збагнення свого призначення. Та навіть межи цих чужих умовностей ваша самотність буде вашою опорою та домом, із нею ви знайдете усі ваші шляхи.
Нехай усі мої побажання супроводжують вас, і віра моя буде з вами
Ваш
Райнер Марія Рільке
З німецької переклав Ростислав Набок
Під редакцією Семена Бондаря
